У сумочці Брайс задзижчав мобільний, і вона його витягла. Даніка глянула на екран, побачила, хто телефонує, і завиляла хвостом, нашорошивши вуха.
— Ні слова про Бріґґса, — попередила Брайс і взяла слухавку. — Привіт, мамо.
— Привіт, сонечко, — ясний голос Ембер Квінлан наповнив вухо Брайс, викликаючи в неї усмішку навіть попри три сотні кілометрів відстані. — Хотіла ще раз пересвідчитися, що наш приїзд на наступних вихідних у силі.
— Привіт, мамусю! — гаркнула Даніка у телефон.
Ембер засміялася. Вона завжди була для Даніки «мамусею», ще з їхньої першої зустрічі. І сама Ембер, яка не мала дітей, окрім Брайс, була дуже рада знайти другу — таку ж свавільну й норовливу — доньку.
— Даніка з тобою?
Брайс закотила очі й простягла мобільний подрузі. Даніка на ходу блискавично змінила подобу, перекинувшись із величезної вовчиці у струнку дівчину. Вихопивши мобільний, вона притисла його вухом до плеча, розгладжуючи білу шовкову блузку, яку позичила їй Брайс, і заправляючи її у свої заплямовані джинси. Їй вдалося відтерти добрячу кількість слизу нічного сталкера зі штанів і шкіряної куртки, але футболку, вочевидь, було втрачено.
— Ми з Брайс вирішили прогулятися.
Загострені вуха Брайс прекрасно почули, як її мати спитала:
— Куди?
Ембер Квінлан перетворила гіперопіку на спортивне змагання.
Переїзд сюди, до Місяцеграда, був випробуванням характерів. Ембер здалася лише тоді, коли дізналася, ким буде сусідка-першокурсниця її доньки, — а потім прочитала Даніці лекцію про те, як саме потрібно дбати про безпеку Брайс. На щастя, Рендалл, вітчим Брайс, через пів години осік дружину.
«Брайс знає, як себе захистити, — нагадав їй Рендалл. — Ми про це подбали. До того ж, поки вона тут, вона й далі тренуватиметься, хіба ні?»
Безперечно, Брайс продовжувала тренуватися. Усього кілька днів тому вона навідувалася до тиру, де вправлялася у всьому, що Рендалл — якого вона вважала своїм справжнім батьком — навчив її змалечку: збирати зброю, прицілюватися і контролювати дихання.
Загалом вона вважала вогнепальну зброю жорстокими машинами для вбивства і тішилася тому, що у Республіці це питання жорстко регулювалося. Але враховуючи те, що, крім швидкості й кількох відпрацьованих прийомів, їй більше не було чим захищатися, Брайс розуміла, що для людини зброя може означати різницю між життям і вбивством.
— Ми просто йдемо собі до торгових кіосків на Старій Площі — захотілося кебабу з баранини, — швидко збрехала Даніка, і перш ніж Ембер змогла продовжити допит, додала: — До речі, Бі, напевно, забула тобі сказати, що на наступних вихідних ми вирушаємо до Калаксоса — в Ітана там матч із сонцеболу, і ми всі їдемо вболівати.
Це була напівправда. Гра дійсно мала відбутися, але про те, щоб поїхати вболівати за молодшого брата Коннора, зіркового гравця команди університету Міста Півмісяця, не було і мови. Сьогодні по обіді Зграя Дияволів справді збиралася прийти на університетський стадіон і підтримати Ітана, але на виїзні ігри Брайс із Данікою не їздили ще з другого курсу, коли Даніка спала з одним із захисників.
— Дуже прикро, — промовила Ембер. В материному тоні Брайс чітко уявила її похмурий вираз. — Ми так чекали зустрічі.
Вогняний Соласе, ця жінка майстерно вміла тиснути на почуття провини! Брайс скривилася і забрала мобільний.
— Ми теж, але давай перенесемо її на наступний місяць.
— Але ж це так довго…
— Трясця, он іде мій клієнт, — збрехала Брайс. — Мушу йти.
— Брайс Аделаїдо Квінлан…
— Бувай, мамусю.
— Бувай, мамусю! — вторуючи подрузі, озвалася Даніка, перш ніж та натиснула «відбій».
Зітхнувши, Брайс глянула на небо, не звертаючи увагу на янголів, які ширяли вгорі, пролітаючи повз. Їхні тіні танцювали на залитих сонцем вулицях.
— Повідомлення надійде за три, дві…
Її мобільний дзенькнув.
«Якби я тебе не знала, Брайс, то подумала б, що ти нас уникаєш. Твій батько дуже засмутиться», — написала Ембер.
— Ого, а вона не промах, — присвиснула Даніка.
— Я не дозволю їм приїхати до міста, якщо Бріґґс бігатиме на волі, — важко зітхнула Брайс.