Рунн прогнав ці думки і спитав:
— А чому б тобі самому не пошукати Ріг?
Батько видихнув через довгий тонкий ніс, і полум’я у ньому перетворився на тлійні жаринки. Кивком голови він вказав на долоню Рунна, у якій той нещодавно тримав зоряне світло.
— Я шукав. Два роки, — Рунн закліпав, але батько продовжив: — Початково Ріг належав Пелію, першому Зоренародженому Принцу. Ти дізнаєшся, що подібне притягує подібне — тільки пошук зможе відкрити тобі те, що приховано від інших.
Зараз Рунн не спромагався читати нічого, крім новин і звітів Допоміжних сил. А перспектива пропадати над древніми фоліантами, сподіваючись, що щось із написаного впаде йому у вічі, коли на волі розгулює убивця…
— У нас будуть великі неприємності з Губернатором, якщо ми заберемо Ріг собі.
— То тримай язика за зубами, Принце, — батько знову розгорнув свій блокнот. Розмову було закінчено.
Так, усе це було звичайною спробою потішити своє політичне самолюбство. Михей уколов батька, образивши його силу, — і тепер батько покаже йому, яке місце насправді займають фейрі.
Рунн скрипнув зубами. Йому потрібно випити. Щось збіса міцне.
Він рушив до дверей. У голові каламутилося, біль від прикликання зоряного світла клубочився з кожним словом, кинутим йому.
«Я ж казав тобі попередити це дівчисько, щоб не висовувалася». «Знайди Ріг».
«Подібне притягує подібне».
«Майбутній шлюб».
«Забезпеч спадкоємця».
«Ти в боргу перед нашим родом».
Рунн захлопнув за собою двері. Лише дійшовши до середини коридору, він розсміявся різким, хрипким сміхом. Принаймні цей покидьок досі не знає, що він збрехав про те, що багато десятиліть тому йому сказала Провидиця.
З кожним кроком далі від батькової вілли Рунн усе чіткіше чув замогильний голос Провидиці, яка шепотіла передбачення, дивлячись на дим, поки Рунн тремтів у її тьмяному мармуровому покої: «Королівський рід закінчиться на тобі, Принце».
15
Сирінкс шкрябав лапою вікно, приплющивши зморщену морду до шибки. Останні десять хвилин він безугавно шипів, і Брайс, яка саме розвалилася на плюшевих подушках кутового дивана і збиралася подивитися своє улюблене вечірнє реаліті-шоу, що виходило по вівторках, нарешті розвернулася подивитися, що ж так розхвилювало тварину.
Трохи більша за тер’єра химера фиркала і шкрябала лапою шибку панорамного вікна. Призахідне сонце обарвлювало його жорстке золотисте хутро. Довгий хвіст із темною китицею на кінці, як у лева, колихався сюди-туди. Висячі вушка були прищулені до круглої пухнастої голови, складки шкіри і довша шерсть на масивній шиї — не зовсім грива — тремтіли від його гарчання, а здоровезні лапи, які закінчувалися подібними на пташині кігтями, зараз…
— Припини! Ти подряпаєш скло!
Сирінкс озирнувся через кругле м’язисте плече — його сплющена морда була більш за все подібна до собачої — і заскалив темні очі. Брайс сердито глянула на нього у відповідь.
Решта дня була довгою, дивною і виснажливою, особливо після отриманого повідомлення від Юніпер. Фавна писала, що Ф’юрі попередила її про невинуватість Бріґґса і нове вбивство, і радила Брайс бути обережною. Навряд чи подруги знали про її участь у пошуку вбивці чи про янгола, якому доручили працювати разом із нею, але це зачепило Брайс за живе — трохи, але тим не менш. Зачепило те, що Ф’юрі не знайшла часу зв’язатися з нею особисто. І те, що навіть Юніпер зробила це через повідомлення, а не сам-на-сам.
Брайс передчувала, що завтрашній день буде таким же виснажливим — якщо не гірше. Тому вступати у боротьбу характерів з тринадцятикілограмовою химерою ніяк не збігалося з її уявленням про таку необхідну розрядку.
— Ти ж щойно погуляв, — нагадала вона Сирінксу. — І двічі повечеряв.
Сирінкс гмикнув і знову шкрябнув шибку.
— Поганець! — просичала Брайс. Упівсили, звісно, але принаймні намагаючись зобразити владний тон.
У їхніх стосунках з маленьким звіром вони обидва вдавали, що вона має над ним яку-не-яку владу.
Застогнавши, Брайс знехотя витягла себе з кубельця з подушок і потьопала по паркету і килиму до вікна. Унизу вулицею поволі тягнулися автівки, стомлені мешканці передмістя, які працювали допізна, поверталися додому, а завсідники ресторанів неквапливо прогулювалися руч об руч дорогою до вишуканих закладів, розташованих уздовж річки у кінці кварталу. Вечірнє сонце над ними барвило небо червоним, золотим і рожевим кольорами, м’який весняний вітерець гойдав пальми й кипариси, а… А на даху навпроти сидів крилатий чоловік. І дивився просто на неї.