Лехаба зітхнула:
— Викупи мене у Джесіби. Тоді я зможу жити у твоїй квартирі й у тебе завжди буде тепла їжа і вода у ванній.
Брайс знала, що Лехаба була здатна на значно більше. Технічно магія вогняного духа перевершувала чари Брайс. Але таке ж можна було сказати і про більшість нелюдських рас. Та навіть попри те, що Лехаба була могутніша за Брайс, її сили все одно були жаринкою, порівняно з полум’ям фейрі. З полум’ям її батька.
Брайс відклала клієнтські папери убік.
— Це не так просто, Леле.
— Сирінкс казав, що тобі самотньо. Я могла би піднімати тобі настрій.
У відповідь химера перекотилася на спину, висолопивши язика, і захропіла.
— По-перше, у моєму будинку заборонено тримати вогняних духів. Чи водяних. Це справжній страховий кошмар. По-друге, недостатньо просто попросити Джесібу. Вона цілком може позбутися тебе тому, що я прошу тебе продати.
Лехаба підперла кругленьке підборіддя долонею і впустила чергову краплю воску небезпечно близько до документів.
— Вона віддала тобі Сирі.
Хтоно, даруй їй терпіння.
— Вона дозволила мені купити Сирінкса, тому що у моєму житті була повна срака і мені було хріново, а Сирінкс їй набрид і вона намагалася його продати.
— Тому що Даніка померла, — тихо сказала вогняна спрайта.
Брайс на секунду заплющила очі, а тоді промовила:
— Так.
— Не треба так лаятися, Бібі.
— Тоді янгол тобі точно не сподобається.
— Він вів мій народ у битву. До того ж він — представник мого Дому. Я заслуговую на зустріч із ним.
— Наскільки я пам’ятаю, та битва скінчилася доволі кепсько, і через це спрайтів вигнали з Дому Неба і Подиху.
Лехаба сіла, схрестивши ноги.
— Влада не може забрати належність до Дому своїм наказом. Наше вигнання сталося лише на словах.
Це була правда. Але Брайс все одно сказала:
— Усе, що кажуть астері і Сенат, — закон.
Лехаба впродовж кількох десятиліть була хранителькою бібліотеки у галереї. За логікою наказати вогняному духу стерегти бібліотеку було невдалою ідеєю, але коли третина тутешніх книжок так і поривалася втекти, когось вбити чи з’їсти — у довільному порядку — живий пломінь, який тримав їх у шорах, був вартий цього ризику. Навіть попри свою нескінченну балаканину.
На антресолях щось гупнуло. Наче книжка сама собою зіскочила з полиці.
Набувши темно-синього кольору, Лехаба засичала у той бік. Почувся шепіт паперу й шкіряною палітурки, і книга-мандрівниця повернулася на своє місце.
Брайс посміхнулася, аж раптом задзвонив робочий телефон. Одного погляду на екран було достатньо, аби вона потягнулася до телефона, прошипівши до спрайти:
— Негайно повертайся на своє місце.
Лехаба ледве встигла дістатися скляного купола, у якому вона несла свою вогняну вахту, пильнуючи бродячі бібліотечні книжки, коли Брайс відповіла:
— Добрий день, хазяйко.
— Є успіхи?
— Розслідування триває. Як там на Панґері?
Джесіба проігнорувала її запитання і натомість сказала:
— О другій годині прийде клієнт. Будь готова. І досить потурати балаканині Лехаби. У неї є робота, — зв’язок обірвався.
Брайс підвелася з-за стола, за яким працювала весь ранок. Дубові панелі бібліотеки під галереєю виглядали старими, але були нашпиговані найновішими технологіями і найкращими заклинаннями, які тільки можна було купити. Не кажучи вже про вбивчу акустичну систему, якою Брайс частенько користувалася, коли Джесіба перебувала по той бік Хальдренського моря.
Не те щоб вона тут танцювала — більше ні. Нині музика здебільшого допомагала їй не збожеволіти від монотонного гудіння ламп першосвітла. Або заглушала монологи Лехаби.
Уздовж стін вишикувалися книжкові полиці, перериваючись лише дюжиною маленьких акваріумів і тераріумів з прерізними дрібними тваринками: ящірками, зміями, черепахами й усілякими гризунами. Брайс часто замислювалася, чи були все це люди, які колись розізлили Джесібу. Жодне з них не виявляло хоч якихось ознак свідомості, що було ще жахливіше, якщо чутки про спосіб відплати чаклунки були правдою. Вона не лише перетворила їх на тварин, але й позбавила спогадів про їхні минулі життя.
Звісно ж, Лехаба усім їм дала імена, одне смішніше за інше. Геконів у найближчому до Брайс акваріумі звали Мускатний Горішок та Імбир. Лехаба стверджувала, що вони були сестрами. А чорно-білу змію у тераріумі на антресолі — Міс Маківка.
Утім, Лехаба ніколи не називала мешканців найбільшого акваріума — того, величезного, на всю стіну бібліотеки, за скляними стінами якого виднілася похмура гладінь води. На щастя, зараз цей акваріум був порожній.