Проігнорувавши його запитання, Брайс насуплено глянула у куток кімнати. На купу брудної білизни і Зоряний меч, який він закинув на неї зверху. Меч теж мерехтів зоряним світлом. Рунн міг заприсягтися, що клятий клинок співав. Він струсив головою, ніби намагаючись прочистити вуха, коли Брайс промовила:
— Мені треба з тобою поговорити.
Востаннє Брайс приходила сюди, коли їй було шістнадцять, і Рунн протягом кількох годин завчасно прибирав кімнату — і весь будинок, — ховаючи усі бонги і пляшки спиртного, жіночу нижню білизну, яку ніколи не повертав власницям, усі сліди й запахи сексу, наркотиків і всіляких дурощів, якими вони тут займалися.
Тоді, під час свого останнього візиту, вона стояла на цьому ж місці. Стояла, поки вони кричали одне на одного.
Минуле і теперішнє змазувалося, обриси Брайс поперемінно звужувалися і розширялися, її доросле обличчя зливалося з підлітковим, м’якішими рисами, світло її бурштинових очей то теплішало, то холоднішало, і перед очима в Рунна усе попливло, виблискуючи зоряним світлом, зоряним світлом, зоряним світлом…
— Хай йому Хел, — пробурмотіла Брайс і рушила до дверей. — Ти просто жалюгідний.
— Ти куди? — спромігся спитати він.
— Принесу тобі води, — вона прочинила навстіж двері. — Не можу говорити з тобою у такому стані.
Тоді йому спало на думку, що, напевно, це було щось важливе, якщо вона не лише прийшла сюди, але й хоче, щоб він зосередився. І що хоча досі існувала ймовірність того, що це була галюцинація, він не дозволить їй спуститися у кубло розпусти без супроводу.
На хитких ногах, які, здавалося, були кілометрів із десять завдовжки і важили пів тонни кожна, він рушив за нею. Тьмяне світло коридору приховувало більшість різноманітних плям на білій фарбі — усе завдяки численним вечіркам, що їх вони з друзями влаштовували впродовж п’ятдесяти років співмешкання. Власне, у цьому будинку вони жили двадцять років — і переїхали лише тому, що їхній перший будинок буквально почав розвалюватися. Утім, якщо чесно, цей будинок протримається ще не більше двох років.
Брайс уже була на середині парадних гвинтових сходів. Першосвітло кришталевої люстри відбивалося від її червоного волосся у мерехтливому ореолі. Як це він не помічав, що люстра перекосилася? Напевно після того, як Деклан застрибнув на неї з билець сходів і гойдався, потягуючи віскі з пляшки. За якусь мить він упав, надто п’яний, щоб триматися.
Якби Король Осені знав, які безпутства кояться у цьому будинку, ні він, ні хтось інший з Правителів Міста не дозволили б їм очолювати фейський підрозділ Допоміжних сил. А Михей нізащо більше не пропонував би йому посісти батьківське місце у раді.
Але дозволяв собі набиратися Рунн лише у вихідні. Під час чергувань чи викликів — ніколи.
Брайс ступила на потерту дубову підлогу першого поверху, обходячи стіл для бірпонґу, який займав більшу частину вестибюля. На його заплямованій фанерній поверхні валялися кілька паперових стаканчиків. Стільницю розмалював Флінн, і всі, вочевидь, вважали це висококласним витвором мистецтва: здоровезна голова фейця пожирала янгола з руками й ногами, лише його обтріпані крила виднілися у стиснутих щелепах. Поки Рунн спускався сходами, малюнок, здавалося, брижився, і він міг поклястися, що намальоване око фейця йому підморгнуло.
Так, води. Йому потрібно випити води.
Брайс рушила через вітальню, де музика гупала так гучно, що в Рунна забрязкали зуби, відбиваючись у черепі.
Коли він увійшов за нею, Брайс уже проходила повз більярдний стіл, який стояв у дальньому кінці довгої, схожої на печеру кімнати. Навколо столу стояли кілька воїнів Допоміжних сил із жінками, захоплені грою.
На чолі столу — в кріслі й з гарненькою дріадою на колінах — сидів Трістан Флінн, син лорда Готорна. Скляний погляд його карих очей був точнісінько як і в Рунна. Флінн криво усміхнувся до Брайс, яка прямувала в його бік. Зазвичай одного погляду Трістана Флінна було достатньо, щоб жінки стрибали йому на коліна, як-от ця лісова німфа, або — якщо погляд був сердитіший — щоб вороги одразу кидалися навтьоки.
Чарівний мов Хел і смертельно небезпечний. Ця фраза мала би бути девізом родини Фліннів.
Брайс не зупинилася і проминула його, байдужа до його класичної фейської вроди і неабияких м’язів, лише вимогливо кинула через плече:
— Якою хрінню ти його накачав?
Флінн нахилився вперед, звільняючи своє коротке каштанове волосся від довгих пальців дріади.
— Звідки ти знаєш, що це був я?
Брайс прямувала до кухні у задній частині кімнати, яку з вітальнею з’єднувала арка.