— Як не можете зважитися, то забирайтеся звідси, — процідила Даніка до підлітків.
Вони різко розвернулися до неї і побіліли як смерть.
Даніка посміхнулася, показавши майже всі зуби. Видовище було не з приємних.
— Матінко рідна, — прошепотів один із них.
Брайс приховала посмішку. Їй ніколи не набридне спостерігати цей благоговійний трепет. Здебільшого тому, що вона знала, що Даніка на нього заслуговувала. Кожного бісового дня Даніка викликала захоплення, яке розквітало на обличчях незнайомців, коли ті бачили її світле шовковисте волосся і татуювання на шиї. І страх, який змушував місцевих покидьків двічі подумати, перш ніж зв’язуватися з нею і Зграєю Дияволів.
За винятком Філіпа Бріґґса. Брайс подумки спрямувала молитву до синіх глибин морській богині Оґенас — щоб мудра володарка шепнула Бріґґсу триматися подалі від Даніки, якщо він колись справді вийде на волю.
Хлопці відійшли вбік і за мить помітили й Брайс. Побожний трепет на їхніх обличчях перетворився на відверто безсоромний інтерес.
«Розмріялися», — пирхнула Брайс.
Один із них перевів погляд із Брайс на Даніку і, затинаючись, пробурмотів:
— Мій… мій учитель історії розповідав, що початково Брами були засобами зв’язку.
— Закладаюся, що з такими блискучими знаннями сумнівних фактів усі дівки твої, — байдуже відказала Даніка, навіть не глянувши на хлопців.
Зрозумівши натяк, вони нишком відійшли назад до черги. Брайс самовдоволено посміхнулася і підійшла до подруги, роздивляючись золоту плиту.
Утім, підліток мав рацію. Сім Брам Місяцеграда, встановлені на силових лініях, які проходили містом, були створені для того, щоб охоронці різних районів багато століть тому мали можливість швидко зв’язатися одне з одним. Коли хтось просто клав долоню на золотий диск у центрі плити і починав говорити, його голос долинав до інших Брам, і починав світитися самоцвіт, що позначав район, з якого походив голос.
Звісно ж, для цього була потрібна крапля магії — плита буквально висмоктувала її, наче вампір, із вен того, хто її торкався. Крихітний заряд життєвої енергії зникав назавжди.
Брайс підвела погляд на бронзову табличку над головою. Кварцові Брами були меморіалами, хоча вона не знала, на пам’ять про який саме конфлікт чи війну. Але на всіх них була одна й та сама табличка: «Сила завжди належить тим, хто віддає своє життя за місто».
Враховуючи, що це твердження можна було би вважати таким, що суперечить правлінню астері, Брайс завжди дивувало те, що самі астері дозволили Брамам і далі стояти у місті. І хоча з появою телефонів Брами вийшли з ужитку, друге життя їм дали діти й туристи, які розосереджувалися з друзями біля різних Брам і шепотіли брудні слівця або захоплювалися самою новизною такого застарілого способу спілкування. Не дивно, що на вихідних п’яні придурки зі своїми криками крізь Брами — категорія, до якої, беззаперечно, належали Брайс із Данікою, — стали такою величезною скалкою у дупі місцевої влади, що та встановила конкретний час, коли можна було користуватися Брамами.
А потім поширився дурний забобон, який стверджував, що Брами могли здійснювати бажання і що віддати краплю своєї сили означало зробити приношення п’яти богам.
Брайс знала, що все це маячня, але якщо завдяки цьому Даніка не так сильно боятиметься звільнення Бріґґса — що ж, тоді воно того варте.
— Чого збираєшся побажати? — спитала Брайс Даніку, коли та опустила погляд на диск із темними самоцвітами.
Смарагд П’яти Троянд засвітився, і молодий жіночий голос проверещав:
— Цицьок!
Люди навколо засміялися, наче вода задзюркотіла по камінні, і Брайс хихотнула.
Але обличчя Даніки посерйознішало.
— У мене забагато бажань, — промовила вона, та перш ніж Брайс устигла спитати, вона знизала плечима. — Але, гадаю, я бажаю Ітану перемогти у сьогоднішньому матчі з сонцеболу.
З цими словами вона поклала долоню на диск. Брайс побачила, як її подруга злегка здригнулася і, тихенько засміявшись, відійшла назад. Її карамельні очі сяяли.
— Тепер ти.
— Ти знаєш, що у мене майже немає пристойної магії, але гаразд, — сказала Брайс, не бажаючи поступатися, навіть Альфі вовків. Відколи Брайс на першому курсі університету зайшла до їхньої кімнати в гуртожитку, вони усе робили разом. Тільки вони вдвох — і так буде завжди.
Вони навіть планували разом здійснити Занурення — водночас застигнути у безсмерті, а Якорями були би члени Зграї Дияволів.
Формально це не було справжнє безсмертя — ваніри все-таки старіли і вмирали, або з природних причин, або з інших, але процес старіння після Занурення був настільки вповільненим, що, залежно від виду, до якого належав ванір, можуть пройти століття, перш ніж у нього з’являться перші зморшки. Фейці могли прожити тисячу років, перевертні та відьми — у середньому п’ятсот, а янголи — десь у цьому проміжку. Чистокровні люди не могли здійснити Занурення, оскільки не володіли жодними магічними силами. А порівняно з людьми, з їхньою середньостатистичною тривалістю життя і повільним процесом одужання, ваніри, по суті, таки були безсмертні — деякі їхні види народжували дітей, які досягали зрілості аж після вісімдесяти років. І більшість із них було дуже, дуже важко вбити.