— Добрий день, Джесібо, — відповіла вона на дзвінок, жестом наказуючи Лехабі повернутися на вахту на випадок, якщо чаклунка спостерігала за ними крізь камери бібліотеки.
— Привіт, Брайс. Рада бачити, що Лехаба працює не покладаючи рук.
Лехаба швидко вимкнула планшет і спробувала якнайкраще вдати, що пильнує книжки.
— У неї ранкова перерва. На одну вона має право, — сказала Брайс. Лехаба кинула на неї вдячний погляд, що пронизував до кісток. Джесіба ж лише почала перераховувати свої численні розпорядження.
За пів години Брайс сиділа за столом у виставковій залі й дивилася на зачинені вхідні двері галереї. Цокання годинника заповнювало собою залу, невблаганно нагадуючи про кожну втрачену секунду. Кожну секунду часу, упродовж якого вбивця Даніки і зграї бродив вулицями міста, поки вона сиділа тут, займаючись довбаною документацією.
Годі витримати. Утім, від думки про те, щоб відчинити двері тим болісним спогадам…
Вона знала, що пошкодує про це. Знала, що це величезна дурість. Та все ж вирішила набрати номер телефону, перш ніж встигне у ньому засумніватися.
— Що сталося? — Голос Ганта був різкий і вже стурбований.
— Чому ти думаєш, що щось сталося?
— Тому що ти ніколи раніше мені не дзвонила, Квінлан.
Це була дурість — страшенна дурість. Вона відкашлялася, намагаючись придумати якесь виправдання, типу замовлення їжі на ланч, коли він спитав:
— Ти щось знайшла?
Заради Даніки, заради Зграї Дияволів, вона зможе це зробити.
І зробить. Зараз не час для гордості.
— Мені потрібно, щоб ти… допоміг мені де з чим.
— З чим? — 3 цими словами хтось гупнув у двері. Брайс знала що це він, навіть не перевіряючи зображення зовнішньої камери.
Вона відчинила двері й зустрілася лицем до лиця з Гантом, який стояв, розвівши крила, і пахнув кедром після дощу.
— Знову морочитимеш мені голову про те, що мені не можна всередину, чи, може, пропустимо ці байки? — іронічно запитав Гант.
— Та заходь уже, — Брайс залишила його у дверях і повернулася до свого стола. Тоді висунула нижню шухляду, дістала багаторазову пляшку і відпила просто з неї.
Гант зачинив за собою двері.
— Чи не зарано для випивки?
Вона промовчала і, зробивши ще один ковток, опустилася на стілець.
Він зміряв її поглядом.
— То ти скажеш мені, у чому справа?
З-за залізних дверей бібліотеки почувся ввічливий, але наполегливий стукіт. Гант різко зімкнув крила і повернув голову в бік важких металевих дверей.
Атріум виставкової зали знову наповнився стукотом.
— Бібі, — скрушно промовила Лехаба з-за дверей. — Бібі, у тебе все гаразд?
Брайс закотила очі. Хтоно, даруй їй терпіння.
— Хто там? — надто невимушено спитав Гант.
Стукіт пролунав утретє.
— Бібі? Бібі, будь ласка, скажи, що ти в порядку.
— Усе гаразд, — гукнула Брайс. — Повертайся вниз і займися роботою.
— Я хочу побачити тебе на власні очі, — сказала Лехаба точнісінько як стурбована тітонька. — Доти я не зможу зосередитися на роботі.
Гант насупив брови — хоча його губи вигнулися в усмішці.
— По-перше, перебільшення для неї — це свого роду мистецтво, — сказала йому Брайс.
— О, Бібі, іноді ти буваєш така жорстока…
— По-друге, лише небагатьом дозволено спускатися вниз, тож якщо ти доповіси про це Михею — нам кінець.
— Обіцяю, — насторожено промовив Гант. — Хоча Михей може розв’язати мені язика, якщо наполягатиме.
— Тоді не давай йому приводу для цікавості, — вона поставила пляшку на стіл і раптом виявила, що її ноги були на диво тверді.
Гант досі височів над нею. Жахливий терновий вінець, витатуюваний на його чолі, здавалося, висмоктував з зали усе світло.
Але Гант потер підборіддя.
— Багато чого там, унизу — контрабанда, еге ж?
— Ти ж певно вже зрозумів, що більшість із цього добра — контрабанда. Деякі з цих книжок і сувоїв — останні відомі примірники, які збереглися, — вона стиснула губи, а тоді тихо додала: — Багато людей постраждало і загинуло, щоб зберегти те, що зараз у бібліотеці унизу.
Більше вона і не могла сказати. Вона не могла прочитати переважну кількість книжок, оскільки вони були написані або мертвими мовами, або настільки майстерним шифром, що розшифрувати їх могли лише висококласні лінгвісти чи історики. Але минулого року вона нарешті дізналася, чим ті книги були. Знала, що астері й Сенат накажуть їх знищити. І що вже знищили усі інші примірники. У бібліотеці були також і звичайні книги, які Джесіба купляла здебільшого для себе — можливо, навіть для Підземного Короля. Але ті, котрі охороняла Лехаба… за них могли вбити. І вбивали.