— Я розумію, що ви маєте на увазі, — озвався Дюпре із чорних глибин кімнати. — Прихильники вуду вірять у демона на ім’я Калфу. Вважається, що він залазить на груди жертви, поки та спить, і знерухомлює її, дозволяючи відчувати цей кошмар, але заважаючи звільнитися. Коли я був малим, моя тітка — Нянька — змушувала мене спати із зачиненими вікнами, навіть якщо температура повітря сягала сорока градусів.
— Здається, ви казали, що належите до католиків... — сказала Амая.
— Моя мати були католичкою. Коли мої батьки загинули, мене виховувала Нянька. Вона наполягла, щоби я здобув християнську освіту, і навіть ходила зі мною на недільні меси. Але вона практикує вуду. Можливо, це видасться вам дивним.
— Ні, зовсім ні. Моя тітка Енґрасі вміє ворожити на картах Таро, хоча вона психологиня за фахом, навчалася у Сорбонні. Таке трапляється.
— А ви?
— Я не вірю у такі речі.
— Підозрюю, що так було не завжди, — наважився припустити Дюпре.
— Якось ви сказали, що місце народження справляє на нас беззаперечний вплив. Якщо людина з’являється на світ у такому місці, як Бастан, вона — так само як і мешканці боліт — нормально сприйматиме подібні байки. Вчора, роздивляючись оповитий мороком Новий Орлеан, я згадала легенду про гауеко. Мені подумалося, що нічні потвори заволоділи містом і не покинуть його, навіть коли настане світанок і світло повернеться. Подальші події лише посилили це відчуття. Новий Орлеан перебуває під вічним закляттям — закляттям «ночі Самеді», наче у тих казках, де лихий чаклун накладає чари на якесь місто й весь королівський двір.
— Прекрасна легенда. Дуже цікава. Однак, коли я запитав у вас про ті вірування на фермі Алленів, біля відірваного даху, ви сказали, що нічого не знаєте й нічого не пам’ятаєте...
— Почасти це правда. Ті вірування — частина минулого; вони пов’язані з місцем, що втратило свою значущість для мене й не має жодного стосунку до мого нинішнього життя. Просто останніми днями стільки всього відбулося — нові злочини диригента, повернення Самеді. Моя пам’ять надзвичайно точно відтворює ті історії, немовби намагаючись простежити паралелі між баскською міфологією, моїми дитячими спогадами й тим, що коїться тут. Хоча я розумію, що не виявлю жодних збігів. Поза сумнівом, мозок грає зі мною злий жарт.
Помовчавши кілька секунд, Дюпре продовжив бесіду:
— Найпривабливіша риса цих легенд полягає в тому, що вони не лише попереджають про небезпеку, а й демонструють спосіб захиститися від зла або протистояти йому. Завжди існує якась «сонячна квітка», що допомагає боротися з гауеко. Попри їхню могутність, вони є вразливими.
Амая нічого не сказала. На її думку, у світі не було eguzki-lore, здатної зупинити зло, принесене Катріною.
— Це ж просто казки, — зрештою мовила вона.
— Коли Джонсон розмовляв з нами про ваш рідний край, я попросив вас розповісти докладніше. Ви згадали богиню плодючості — рушійну силу природи, володаря лісів, своєрідних сирен із качиними лапами, що мешкають у річках.
Амая зітхнула.
— Так, але я, напевно, не розповіла вам, що ця богиня також вважається королевою відьом. Бідолашні жінки, які приносили їй пожертву, просячи дитину або гарний врожай, були звинувачені, зганьблені, піддані тортурам за свої вірування. Будь-який абсурдний привід — знання цілющих властивостей трав, допомога сусідкам під час пологів, рішення не виходити заміж і жити самій, спілкування з тваринами — вважався достатньою підставою, аби оголосити жінку відьмою.
Вона почула, як Дюпре цокнув язиком.
— Це відбувалося не тільки в Піренеях. По всій Європі, у всіх країнах — навіть у Новому Світі — бушувала істерія, пов’язана з відьмами. Згадайте судові процеси в Салемі. А чим вас так скривдили односельчани? Ви ж навіть чути не хочете про рідну місцевість.
Амая трохи помовчала, вдивляючись у пітьму.
— Я опинилася тут невипадково, правда?
— Ви не вірите у випадковості? — поцікавився Дюпре замість відповіді.
Вона нічого не сказала.
Він поставив їй ще одне запитання:
— Гадаєте, люди суттєво відрізняються між собою, навіть якщо їх розділяє океан і тисячі миль?
— Що ви маєте на увазі?
— Бажання, мрії, страхи скрізь однакові. Історія людства — це історія його страхів. Ось чому в різних куточках світу виникали однакові міфи, що мали на меті визначити ці страхи, дати їм назву або спробувати їх якось контролювати. Я вірю в інтуїцію. Вірю, що наш розум — примітивним, але цілком природним чином — інстинктивно встановлює взаємозв’язки, що здаються нелогічними, але неабияк сприяють виживанню. Я вірю у такий вид детективного розслідування, коли провідного значення набуває шосте чуття, а не реальні факти. Ви назвали це «латентними змінними». Йдеться про змінні, які не спостерігаються безпосередньо, а виводяться з інших спостережуваних змінних. Саме латентні змінні підказали вам, що диригент уже скоював подібні злочини й проводив «репетиції» основного вбивства, що зрештою вивело нас на Мартіна Ленкса. Саме вони підказали Скотту Шеррінґтону, що в його місцевості діяв маніяк, хоча, за офіційними даними, було відомо лише про молодих дівчат, які тікали з неблагополучних регіонів. Аналогічним чином події, що відбуваються тут, спонукають вас шукати латентні змінні, які, ймовірно, співвідносяться з вашими ідеями в іншому вимірі, проте підводять вас до висновку про існування взаємозв’язку.
— Це не дуже допомогло мені у випадку з диригентом.
Він зітхнув.
— Не картайте себе. Спробуйте поспати. Завтра рано-вранці ми попливемо до «Гранд Баю» — точніше, до руїн колишньої плантації. Завтра ваше вміння виявляти латентні змінні буде особливо корисним для нас. Ви потрібні мені сильною.
У її голосі бриніло розчарування.
— Я була такою впевненою у собі... А нині, згадуючи свою впертість та непохитність, я відчуваю сумніви й замислююсь над тим, чи не помилялася я від самого початку. Може, я не та агентка, яка вам потрібна.
До кімнати увійшов Шарбу, освітлюючи собі шлях ліхтарем.
— Саласар, Джонсон просить вас підійти до нього. Це важливо.
Амая рушила слідом за Біллом, оминаючи причали, що огинали будинки. Потім, перестрибуючи з однієї палуби на іншу, вона добігла до корабля Клайва й Аннабель. Яскраве світло на ходовому містку змусило її примружити очі.
— Саласар, — щойно побачивши дівчину, Джонсон підскочив до неї, — кузина Аннабель, що живе на узбережжі Мексиканської затоки, додзвонилася до Нола. Ми встановили контакт з аварійно-рятувальною службою. На зв’язку координатор Бернар Анте. Ми зустрічалися у кол-центрі Марина-Тауер. Пам’ятаєте?
Амая кивнула.
Джонсон натиснув на клавішу мікрофона й мовив:
— Бернаре, інспекторка Саласар стоїть біля мене. Чи не були б ви так ласкаві повторити те, що сказали мені?
Із гучномовців кабіни долинув металевий голос, дещо спотворений через велику відстань.
— Вітаю, інспекторко. Дуже радий, що з вами все гаразд. Близько двох годин тому рятувальна група Техаської національної гвардії виявила вбиту родину з шести членів у будинку поблизу площі Джексона. Усі застрелені. Рятувальники поспішили зателефонувати нам, бажаючи зв’язатися з поліцією. Почувши опис місця події, я відразу подумав про вас.