Медора крокувала попереду в супроводі знахаря. Попри неспроможність згинати здавлену шиною ногу, що змушувала її небезпечно розхитуватися у різні боки, вона пересувалася швидше за всіх учасників експедиції. Амая глянула на Дюпре й згадала слова, сказані ним минулої ночі. Безперечно, їй доведеться врахувати всі можливі латентні змінні, оскільки подорож цим лабіринтом гілок із Медорою на чолі була найбільш подібна до гонитви за зомбі по нескінченному осуарію, що будь-якої миті загрожував проковтнути їх.
Повітря було просякнуте різким запахом мокрого дерева, грибів, живої стоячої води. Дівчина намагалася не думати про змій і кайманів, які могли ховатися між чорними манграми. Вона одягла рукавиці й уникала торкатися кори дерев, що кишіла вогняними мурахами й отруйною гусінню. Їй стало ясно, що це місце — справжнісіньке пекло і чужинці мали мізерні шанси вижити тут. Надмірна зосередженість, обумовлена необхідністю дивитися на землю і не збити Медору зі шляху, змусила її втратити відчуття часу та відстані; вона гадки не мала, у якому напрямку вони рухаються. Піднімаючи голову, Амая бачила ділянку, що нічим не відрізнялася від попередньої. Вона кілька разів озиралася, хвилюючись за Дюпре, який ішов позаду в товаристві одного з рибалок. Щоразу, як це траплялося, Дюпре жестом наказував їй не зупинятися. Амая замислилася, чи це вдала ідея — обрати провідницею майже сліпу жінку. Вона почала сумніватися, що вони виберуться звідси живими. Аж тут сталося дещо несподіване — «вищі сили» немовби забажали відповісти на її запитання: сліпучі ранкові промені осяяли луку, що постала перед ними. Медора зупинилася на краю громаддя коренів і роззирнулася довкола, ніби шукаючи якусь підказку. Інші відпочивали, невідривно спостерігаючи за нею. Амая вдихнула свіже, напоєне пахощами зелені повітря, що пробудило спогади про інші луки, інші часи. Вона відігнала ці думки, готуючись рушити слідом за жінкою, яка насилу спустилася з вузлуватого горбка й занурилася по коліна в оманливу луку, що простиралася щонайменше на дві милі вперед.
Між смарагдовими паростками, які вкривали рівнину, пробивалися пахучі червоні квіточки, схожі на дивний різновид зірчастої орхідеї. Придивившись уважніше, вона виявила, що це «флер-де-ліс», геральдичні лілії, символ Нового Орлеана.
Просування було надто повільним навіть для Медори. Дюпре наздогнав знахаря і щось обговорював із ним, стишивши голос так, що не можна було розчути жодного слова. Тепла вода нагадувала м’яку органічну субстанцію, чий дотик був огидним. Раптом пролунав перший гуркіт грому. Гучний і впевнений. Зовсім поряд.
«Вона наближається».
Амая звела очі до неба. Туман дещо піднявся. На рівні землі видимість була повною, але вище стелилася густа запона низьких розірваних хмар. Як вони зазвичай називали таке небо? Солодкуватий заворожливий аромат квітів накочував запашною хвилею. Здавалося, озон — передвісник бурі — надавав йому ще більшої звабливості. Подолавши певну відстань, група опинилася на пологому схилі, де рівень води суттєво зменшився. Щільний туман не давав нічого розгледіти. Сонце, що ховалося за цією пеленою, іскрилося на поверхні дивними виблисками, засліплюючи очі. Грім знову розколов повітря, гуркочучи одну, дві, три секунди.
«Дама наближається».
Як же вони називали його? «З клаптиками туману», — пригадала вона й майже одночасно вимовила вголос:
— З клаптиками туману.
Амая обернулася, почувши сердиті голоси за спиною. Дюпре, який крокував поруч із Медорою, став перед нею, змусивши її зупинитися. Розгублена, жінка застигла на місці. Уникаючи дивитися на Дюпре, вона дуже повільно озирнулася, невиразно усвідомлюючи, куди потрапила. Потім, збагнувши, що вони не рухаються вперед, Медора обхопила себе руками й почала розхитуватися туди-сюди.
Трохи згодом Амая чітко все розчула. Булл сперечався з рибалками. Вона покосилася на Дюпре, і той жестом попросив її підійти ближче.
Чоловіки завмерли на певній відстані від них.
— Ми не підемо з вами. Це не обговорюється, — категорично оголосив старший.
— Але чому? Не розумію, що сталося, — бідкався Булл.
— Ми не рушимо далі, бо це небезпечно, — пояснив той.
Джонсон, який підбіг до рибалок і буравив їх поглядом, зауважив:
— Лунає непереконливо. Ви ж суворі чоловіки, каджуни з боліт, рибалки. Ви знали, що ми шукаємо плантацію «Гранд». Що з вами сталося?
Клайв тоскно позирнув на стежку, яка вела назад. Його друг відповів:
— Річ у тім, що ми почули грім.
— Грім? Невже вас лякає буря? — спитав Джонсон, недовірливо дивлячись на них.
Старший начебто образився.
— Ви не розумієте. Це не нормальний грім. Погляньте на небо.
Усі підняли голову, примруживши очі від сліпучого світла.
— Де чорні хмари? Де великі скупчення водяної пари? — мовив чоловік до знахаря.
— Гроза ще далеко, — втрутився Булл, перш ніж знахар встиг відповісти.
— Ні, вона прямісінько над нами. Хіба ви не чули громи? Від останнього тремтіла земля, — заперечив рибалка.
— Ну, добре, вона над нами, — погодився Булл. — І що з того?
— Лихе віщування, — вкрай серйозно відказав Клайв. — Усі це знають. — Він зазирнув знахарю у вічі.
Той мовчки кивнув, визнаючи його правоту.
Булл ошелешено витріщався на них.
— Грім — це лихе віщування?
— Цей вид грому, — уточнив чоловік, хвилюючись дедалі більше. Він вказав зброєю вгору. — Небо не потемнішало, немає жодної водяної хмари, жодного натяку на бурю. Гримотіння у такому небі — поганий знак.
— Не можна продовжувати подорож, якщо з’являються такі знаки, — підтримав його товариш.
— Чому? — насмішкувато поцікавився Булл. — Що може статися?
Чоловіки переглянулися.
— Люди кажуть, якщо ти простуєш болотом і чуєш грім у ясному небі, треба розвертатися назад. Болотні духи збираються разом; якщо хтось потривожить їх, вторгнеться на їхню територію, вони занурять його у сон, що триватиме щонайменше сто років.
— Ріп Ван Вінкль. — Усі озирнулися і глянули на Дюпре. — Новела Вашингтона Ірвінга.
— От бачите, — сказав Джонсон. — Це просто новела.
— Щоправда, — зазначив Дюпре, — Ірвінг спирався на давні вірування і легенди гірських країв, коли писав свій твір. Різні способи описувати той самий страх у різних куточках світу, — мовив він до Амаї. Дівчина замислено дивилася кудись у далечінь, не слухаючи розмови колег. Вона згадувала інші громи, що лунали у минулі часи.
— Цей грім означає, що далі йти не можна, — проголосив рибалка. — Ми думали, що ви знаєте, куди прямуєте, але нас веде цей зомбі...
— Хвора жінка, — перебив його знахар. — Жертва викрадачів, яку десять років тримали у полоні. Вона не обирала такої долі. Виявіть більше поваги.
Чоловіки опустили голови, проте не ворухнулися.
Знахар розвернувся й підійшов до Медори.
Дюпре кинув ще один промовистий погляд на рибалок, незадоволено цокнув язиком і відрізав таким тоном, наче йому урвався терпець:
— Нам байдуже. Вертайтеся, якщо бажаєте. Чекайте на нас біля човна. Ми не можемо гаяти час. На карту поставлено життя дівчаток.
— Навіть і не думайте, — втрутився Шарбу, який весь цей час мовчав. — Якщо ми дозволимо цим наляканим селюкам повернутися до човна, вони дременуть звідси, щойно почують громовий гуркіт. Утечуть, мов болотні щури, покинувши нас напризволяще.
Дюпре запитально глипнув на чоловіків, проте вони відвели очі.
— Вибачте, друзі, але вам доведеться піти з нами. Пізно відступати, — підсумував Булл, даючи зрозуміти, що розмову завершено.
— Ми що, заарештовані? — спитав Клайв.
— Ні, — відказав Шарбу. — Але якщо ви наполягатимете на тому, щоби залишитися, я прикую вас до одного з цих дерев, де повно вогняних мурах, і ви чекатимете на нас, поки ми не повернемося.
Каджуни неохоче рушили вперед.
Рівнина різко обривалася, упираючись у густі чагарники, що утворювали природний бар’єр і сягали висоти вдвічі більшої за середній людський зріст. Тієї миті, коли вони дісталися огорожі, над їхніми головами знову пролунав гуркіт грому. Рибалки з сумом переглянулися. Медора прошмигнула між заростями, подряпавши шкіру. Інші наслідували її приклад. Перед ними постала огорожа, що оточувала будинок, який з тієї відстані видався їм величезним.