— Перед вами колишня плантація «Гранд Баю», — прошепотів Дюпре.
Рухаючись слідом за Медорою, вони почали обходити маєток. Булл жестом покликав Дюпре й вказав на місця, де кріпилися відеокамери. Оглянувши їх зблизька, він переконався, що більшість вийшли з ладу після бурі. Майже всі заросли лишайниками й бур’янами, а деякі висіли під дивним кутом, що аж ніяк не передбачав нормального стеження. Паркан подекуди облупився, а зірвані з петель парадні двері трималися лише завдяки товстому ланцюгу з новим змащеним замком, що поєднував дві стулки. Скрізь були ознаки того, що якихось кілька годин тому вся ця місцевість була затоплена. Медора звернула вбік від входу і, пройшовши трохи вперед, залізла під густі кущі, що облямовували двері. Частина огорожі виявилася зламаною; нижній отвір був достатньо великим, аби протиснутися туди. Тендітна Медора поповзла, загрузаючи у багні й вивертаючи перев’язану ногу.
Усередині будинку вода доходила до колін, хоча численні плями свідчили, що її рівень був значно вищим; за останні години він опустився, проте на одній із ділянок вода застоялася, утворивши природний басейн, який, на переконання Амаї, раніше використовувався для догляду за водно-болотними угіддями. Складалося враження, ніби баю заволоділо плантацією, названою на його честь. Найбільш імовірно, що болото було найпершим власником цієї території задовго до того, як тут оселилися люди.
Поверхня води здавалася спокійною, темною і загрозливою, наче велике чорне свічадо. Удалині бовваніло щонайменше п’ять споруд, що оточували основну, яка розташовувалася на невеличкому пагорбі й була єдиним незатопленим місцем. Перша будівля нагадувала колишню стайню — прямокутне приміщення, вщерть забите металевими джбанами й пластиковими пакетами різних кольорів та розмірів. Там нікого не було.
У міру того як група просувалася вперед, відчуття, що мешканці будинку квапливо тікали звідси, ставало дедалі сильнішим. Жодних автомобілів не було видно, за винятком одного джипа з відкритою кришкою капота. Підійшовши ближче, вони побачили, що замулений двигун заглух. Попри це, вони діяли обережно — обійшли старі споруди ззаду, тримаючись біля огорожі, де кущі були вищими й затуляли їх, ховаючи від тих, хто міг стежити з основної будівлі. Білл і Булл попрямували до парадного входу, потягнувши за собою одного з рибалок, а Джонсон та Амая пішли з другим до хлівів. Інші дочекалися їхнього повернення. Жодних слідів людської присутності не було виявлено. Трохи згодом Медора рушила до невеличкої сторожки у віддаленому кінці плантації. Її супроводжували Амая, знахар і Дюпре. Просуватися вперед було важко. На кожному кроці чоботи загрузали в трясовині. Амая намагалася ні про що не думати, аби позбутися відчуття, що хтось або щось чіпляється за її ноги знизу і, з силою засмоктуючи, тягне вниз. Здавалося, болото вимагало людських жертв. Вона спробувала заспокоїтися попри те, що черговий гуркіт грому пролунав зовсім поряд і повітря завібрувало, наче ударна хвиля від вибуху.
«Дама наближається», — повторив грецький хор у її голові.
Діставшись дивної будівлі й розгледівши її зблизька, агенти зрозуміли, що вона давно занедбана. Перший поверх виявився повністю затопленим; ззовні було видно, що місце, куди увірвалася вода, майже заливши дах, мало видовжену форму, а вікна були відсутні.
І знову загуркотів грім, розколовши повітря. Уперіщив дощ. З неба, що лишалося блискучим і вкритим імлою, крапали величезні краплі. Вода була теплою. Не минуло і тридцяти секунд, як вони промокли до рубця.
«Вона вже тут».
61. Фатальність
Елісондо
Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку, за тридцять кілометрїв на північ від місця, де вона збилася з дороги. Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Однак вона могла докладно розповісти про всі емоції, почуття і страхи, що опанували нею під час тих блукань. Коли дівчинка усвідомила, що повернула не туди, її охопила паніка. Потім вона намагалася повернути здоровий глузд і переконати себе, що їй вдасться натрапити на потрібну стежку. Зрештою їй довелося визнати, що вона загубилася, наче героїня однієї зі зловісних казок братів Гріммів. Амая чудово пам’ятала громові виляски, оглушливий тріск у сірому туманному небі, де не було жодного натяку на темні дощові хмари, які вчиться розпізнавати й боятися кожен турист. Вона пам’ятала бурю, дерево, чиюсь ворожу присутність, будиночок і незнайомого чоловіка.
Стояв прохолодний ранок, типовий для кінця зими; він міг би бути звичайним, та доля вирішила інакше. Густий туман, що оповивав гірські схили, розливаючись пінистою водою. Вервечка автомобілів, припаркованих на узбіччі, біля місця збору, розташованого поблизу стрільбища. Привітні вигуки туристів, які раділи так, неначе минуло значно більше часу, ніж один тиждень, відколи вони бачилися востаннє. Перші кілометри, подолані у тиші, не порушуваній нічим, окрім стукотіння чобіт об тверду землю. Після нічного дощу на стежці лишилися калюжі; подекуди виблискувало крихке золото опалого листя, що час від часу сипалося з дерев їм на голову, мов святкове конфеті.
Було щось священне у тих прогулянках лісом — завжди однаковим і водночас різним. Ці відчуття автоматично розслабляли Амаю, дозволяючи їй поринути у мрії і відпочивати душею так, як їй не вдавалося зробити у жодному іншому місці. Свіжі вогкі ранки її дитинства вкривали іскристими крапельками вовняне пальто й застигали на тканині маленькими перлинами. Упродовж першої години мандрівники майже не розмовляли, зосереджені на тому, аби вибивати крок і знайти правильний ритм, вдихаючи через ніс холодне повітря Бастану, що перетворювалося на воду, коли вони видихали його, зануривши підборіддя у шалики. Це влаштовувало її. Вона цілком розчинялася у спілкуванні з природою, ідучи попереду туристів, чиї кроки лунали у неї за спиною, або трохи відстаючи від групи, щоби насолодитися ілюзією самотності. Завжди однаковий і завжди різний маршрут. Вона навіть не уявляла, що так полюбить це місце і одного дня їй доведеться поїхати звідси. Ліс заколисував її, гойдав у своїх обіймах, допомагаючи позбутися страхів, постійної тривоги, сорому і насамперед однієї нав’язливої думки, що днями й ночами вирувала у її голові, ніколи не полишала її, ні на мить не давала їй спокою. Ліс був єдиним сховком, де зло втрачало силу, де вона виривалася на волю і почувалася господинею, гордою власницею і покірною служницею, що віддавала шану лісовій красі.
Той ранок нічим не відрізнявся би від інших, якби не був прощальним. Амая знала, що покидає Елісондо і сумуватиме лише за лісом та Іпаром. Тітка відвідуватиме її, але дівчинка ще довго не вертатиметься до рідного лісу і не зможе забрати Іпара з собою. Щоразу, як вона думала про це, її очі наповнювалися слізьми. Амая зупинялася, ставала навколішки й обнімала свого собаку, зануривши носик у густе хутро на його шиї. А він, немовби передчуваючи неминучу розлуку, тулився до неї, як найкращий друг. Вона зробила багато портретів Іпара. На цих світлинах він стрибав у її обійми; трюхикав поряд; виривався вперед, аби оглянути стежку, яку вона збиралася проминути; висолопивши язика, закохано дивився на неї усміхненими очима... Найбільше їй подобалося знімати його спокійним, коли він застигав на місці, уважно прислухався до звуків, що доносилися з темних хащ, і сердито гарчав, попереджаючи всіх, хто там блукав, що їм краще не виходити.
Амая зачекала, поки група трохи відійде, бажаючи сфотографувати безлюдну дорогу. Ступивши кілька кроків, вона звернула увагу на щось біле у траві. То була примула — настільки бліда, що здавалося, ось-ось загине від холоду. Можливо, вона проросла першою, подумала Амая, почуваючись обраницею, якій ліс зробив особливий прощальний подарунок. Іпар теж зацікавився знахідкою й обнюхав квітку, розвеселивши дівчинку. Утім, її сміх стих, коли вона помітила, що пес мимоволі збив примулу мордою.