— Який же ти необережний! — Ставши навколішки, вона відсунула Іпара й спробувала прикріпити її до м’якого вінчика, облямованого зеленими листочками. Та все було марно, тоненька квіточка повністю відірвалася від стебла. Тримаючи її між пальцями, вона дивилася на Іпара — незадоволено й водночас поблажливо. І саме тоді побачила вікове дерево. Оповитий вранішнім туманом круглий стовбур звабливо сяяв, мов шовкова сукня на стегнах величної дами.
Амая підняла погляд, бажаючи пересвідчитися, що з того місця ще було видно туристів, а потім звернула з дороги. Їй довелося обійти упалі гілки бука і громаддя високої папороті, яка, наче вартовий, охороняла шлях, що вів до дерева-праматері — розкішного у своїй первозданній природній красі. Приголомшена цією грандіозністю, Амая милувалася блискучим нефритовим листям, омитим росою, так само як і стовбур. Вона зачудовано спостерігала за грою світлотіні під вітами, що утворювала магічний острівець, де повітря було тихим, запашним, насиченим глинистими пахощами. Корені — чуттєво вигнуті у формі жіночого силуету — стелилися по землі, простягаючись під її ногами, сплітаючись у гармонійний візерунок, подібний до ретельно намальованої мандали. Дівчинка інстинктивно нахилилася і поклала в отвір між коренями квітку, яку все ще стискала між пальцями. Вона завмерла, дозволивши дереву-праматері огорнути її своєю захисною енергією. Згодом вона не могла сказати напевно, скільки часу провела там, захоплено споглядаючи це диво. Та вона точно пам’ятала, що її сполошив грім, чиє буркотіння дало зрозуміти, що відбувалося щось дивне. Вона побачила листочки, що переливалися під сліпучим світлом. Почула гнівний рик свого собаки, що, здавалося, долинав із далекої далечіні. Змусивши себе відвернутися від заворожливої Дами, Амая відчула сильне запаморочення. Вона сіла на землю, підняла коліна й утупилася поглядом у проміжок між чобітками, поки їй не стало краще. Повільно звівши очі, вона угледіла Іпара, який істерично гавкав, зиркаючи у бік заростей. Він то відбігав від неї, то повертався, а потім знову кидався у гущавину, описуючи півколо, поводячись так, ніби істота, що стежила за ними, збиралася оточити їх. Амая відступила на кілька кроків назад, намагаючись розірвати чари прекрасної крони, й глянула вгору. Її тітка називала таке небо «устеленим клаптиками туману». Воно було похмурим, укритим хмарами середньої висоти, що насичували повітря водою і затуляли сонце. Дівчинка примружила очі й знову почула гримотіння. Здивовано роззирнулася й усвідомила, що відійшла дуже далеко. Хоча Амая ладна була присягтися, що заглибилася у ліс на якихось десять-дванадцять метрів, дороги ніде не було видно. Покликавши Іпара, вона попрямувала до стежки, намагаючись вертатися тим самим шляхом, але не знайшла жодних орієнтирів. Вона підійшла до дерева-праматері й спробувала позадкувати, крокуючи спиною вперед і не випускаючи з поля зору місце, що привабило її. Експеримент закінчився тим, що вона віддалилася настільки, що не бачила нічого, а дорога так і не з’явилася. Перелякавшись, Амая помчала до дерева.
— Куди нам треба йти, Іпаре? — запитала вона у собаки.
Та Іпар зосередив усю свою увагу на стеженні за чимось, що рухалося у хащах. Слідкуючи за цими переміщеннями, він кидав туди швидкі погляди, люто гавкав і стрибав туди-сюди.
Наступний удар грому нагадував вибух бомби. Земля здригнулася під її ногами. Амая підняла голову, проте не побачила нічого, крім пелени високого туману, що заважала роздивитися небо.
Група туристів, з якою Амая гуляла в лісі, помітила її відсутність о десятій ранку, коли зробила привал, збираючись перекусити. Провідник Хав’єр Атенса витратив вісім хвилин на те, щоби розпитати п’ятдесят осіб — здебільшого батьків із дітьми, що входили до складу угруповання «Аранса» — клубу піших туристів. Майже всі були мешканцями найближчого міста Памплона. Щовихідних вони зустрічалися у маленькому селищі Елісондо й вирушали у похід на чолі з досвідченим альпіністом, який у юнацькі роки підкорив три чи чотири гори-восьмитисячниці, а нині, вийшовши на пенсію, присвятив себе шляхетній меті — культивувати любов до гір у серцях молоді.
Атенса провів сухою рукою по зморшкуватому обличчю і вилаявся вголос, картаючи себе за неуважність. Зазвичай він доглядав за Амаєю, оскільки вона була єдиною дитиною, котра приходила сама. Її тітка — його давня приятелька, з якою він познайомився ще за часів їхньої юності, — особисто попросила його подбати про неї. Нещодавні операції на колінах не дозволяли жінці швидко ходити. Енґрасі зізналася йому, що їй прикро: вона тиснула на дівчинку, переконуючи її частіше виходити з дому, а коли Амая знайшла собі хобі, не змогла скласти їй компанію. Атенса заспокоїв її, пообіцявши, що не спускатиме очей з її племінниці, що дівчинка чудово проведе час, побачить надзвичайно гарні краєвиди й заведе нових друзів. З трьох його прогнозів справдилися два. Мовчазна і самотня, Амая трималася осторонь. Утім, вона явно не нудьгувала в товаристві свого фотоапарата, що завжди висів на її шиї. Їй подобалося знімати метеликів, гриби, квіти... Було очевидно, що вона насолоджувалася цими вилазками на природу, хоча й не поспішала заводити друзів. Дівчинка уникала інших туристів, стараючись відбиватися від групи на кілька кроків уперед або назад. Під час перших походів до неї підходили деякі зацікавлені учасники, кілька дівчаток робили спроби зав’язати розмову, батьки інших хлопчиків запрошували її приєднатися до них, коли вони зупинялися пообідати. Однак Амая шукала дерево подалі від стежки, притулялася спиною до стовбура, виймала з наплічника бутерброд, приготований тіткою Енґрасі, і з’їдала його, втупившись поглядом у густі крони. Атенса не чіпав її, бо знав, що існує багато способів розмовляти з лісом і деякі обранці потребують тиші, немовби приймаючи причастя і слухаючи голос нетрів, який шепотів слова, зрозумілі тільки їм. Він не сумнівався, що з часом Амая перетвориться на одну з тих прекрасних мандрівниць, які воліють блукати самі й відчувають невимовне щастя від тихого спілкування з лісом, особливі емоції, що відбиваються на їхньому обличчі, коли вони повертаються додому, відблиск чуда, свідками якого їм поталанило стати.
Хтось пригадав, що востаннє бачив її о дев’ятій, проте цілковитої впевненості не було. Амая часто відставала, відходила від стежки й зупинялася, фотографуючи все, що привертало її увагу. Атенса знав її звички, тож постійно озирався і заспокоювався лише тоді, коли дівчинка, притискаючи фотоапарат до грудей, підбігала до них. Провідник був переконаний, що вона верталася щонайменше один раз. Рятувальна група, очолювана батьком Амаї, вирушила на пошуки до опівдня. Вони вигукували її ім’я на луках і в непролазних хащах, оглянули ручаї та водоспади, печери й дупла дерев, хижки, хутори й мисливські будиночки, яри та пагорби. Ніхто не озвався. Тільки грім гуркотів у незвичайному білому небі. Коли на землю опустилися сутінки, кров Хуана Саласара закипіла від обурення. Йому довелося попрощатися з добровольцями, які пішли з певним полегшенням. Звичайно, їм хотілося б знайти дівчинку, але ця дівчинка — донька подружжя Саласар — була дивною, вона ні з ким не розмовляла і не мала друзів. Крім того, гримотіння у чистому небі було лихим знаменням. Це означало одне: до Бастану поверталася королева бур.
Хуан Саласар подякував усім присутнім за те, що вони допомогли йому шукати доньку. Чоловіки пробурмотіли вибачення і слова підтримки — поза всяким сумнівом, їм було соромно, та вони не змінили свого рішення. Хуан Саласар продовжив пошуки разом із вісьмома мисливцями, кількома чабанами, жандармами з Елісондо й Хав’єром Атенсою (блідий мов смерть провідник мучився через почуття провини й відмовився їсти й пити, доки не знайде дівчинку). О восьмій вечора надворі остаточно стемніло. І тоді знялася буря.
Іпар неодноразово переживав бурі. Його не лякали ні звук грому, ні спалахи блискавок, але його непокоїло те, що ховалося у лісових нетрях. На Амаю падали потоки крижаної води. Вона зіщулилася і невпинно тремтіла під каптуром пальта, повністю змоклого від дощових крапель. Вода струменіла, наче по ринві, уздовж її змерзлої руки, якою вона чіплялася за довге хутро на його шиї. Навколо панував непроглядний морок, подекуди прорізуваний блискавками, що проносилися небом, освітлюючи ніч. У такі миті Амая відчувала приплив сил і рвалася вперед, відтворюючи у пам’яті стежку, прокреслену мимолітним іскрінням. Іпар розумів, що дівчинка дуже втомилася. Часом вона здавалася і сідала на землю, аби перепочити.