Стежка ставала вужчою і крутішою. Невдовзі стало неможливо випростатися, не нахиляючись уперед. Зовсім поряд зяяло провалля. Амая раділа, що на ній трекінгові черевики: будь-яке інше взуття було б непридатним для такого складного спуску. Не відпускаючи шию Іпара, вона низько нахилилася, майже опинившись у сидячому положенні, аби мати змогу хапатися вільною рукою за будь-який виступ, кущ або скелю. Було очевидно: якщо вона впаде, то невпинно покотиться вниз і ніщо її не врятує. Поранені коліна палали під тканиною штанів, а шкірка, що утворилася над подряпинами, тріскалася і дуже болісно свербіла щоразу, як вона згинала ногу. Отак вони пройшли доволі велику відстань. Зрештою Амая виснажилася і зупинилася перепочити. Піднявши голову, вона побачила якесь блимання.
То був будиночок. Хижка посеред лісу. Там горіло світло. Для охопленої гарячкою дівчинки це означало ось що: люди, камін, телефон, з якого можна буде подзвонити тітці. Вона знала, що довго не кліпала очима, побоюючись випустити з поля зору прекрасне видіння. Навіть Іпар пожвавішав, відчувши людську присутність. Поволі спускаючись схилом і наближаючись до будиночка, Амая помітила, що вогників було багато. Вони оточували всю будівлю, мерехтіли в саду, осяювали фасад, парадні двері й під’їзну дорогу, де виднілися кілька припаркованих автомобілів. Проливний дощ, темрява, холод, рани, лихоманка й страждання вплинули на її зір — усе видавалося якимось нечітким, ірреальним. Нею оволоділо почуття, подібне до ейфорії, що моментально поступилося сорому. Яка ганьба! Загубилася, мов остання дурепа, блукала бозна-де й кілька хвилин тому змирилася з думкою, що помре в лісі, хоча насправді її відділяло менше кілометра від тієї хатинки.
Коли Амая дісталася бетонного майданчика, їй здалося, ніби вона доплила до берега, попри відплив, що тягнув її у відкрите море. Ступивши кілька незграбних кроків, вона ледве притлумила бажання заплакати, що стискало їй горло, створюючи відчуття застряглого клубка, який не можна проковтнути.
Раптом дощ ущух, наче хтось закрив небесні крани, звідки виплескувалися цілі моря. Хай там як, а дощ припинився, і це видавалося добрим знаком. Іпар завмер, і Амая теж. Кілька секунд вони слухали, як з дерев падають краплі, як тихо дзюрчать сотні ручаїв і потічків, що утворювалися у Бастані під час злив. Вода струменіла по гофрованому металу майданчика, стікаючи до боків. Амая зітхнула, і це зітхання було навдивовижу чітким — здавалося, до неї повернувся слух після того, як вона довгий час була глухою. І знову різкий свист налякав її. Дівчинка озирнулася, шукаючи винуватця. Звук пролунав так близько, що вона ладна була присягтися, що та істота стоїть прямісінько за її спиною.
— Хто там, Іпаре? — спробувала вона нацькувати пса.
Та Іпар зберігав спокій. Він прийняв одну зі своїх улюблених поз. Напружений, повністю виструнчений, загострені вуха розвернуті у той самий бік, куди він пильно вдивлявся. Хто б це не свистів, Іпар не боявся його.
Дівчинка змахнула пальцями воду з вій і рушила до будинку.
Там стояло значно більше машин, ніж вона розгледіла здалеку. Було очевидно, що не всі належали власнику, адже вони були недбало припарковані обабіч дороги, як це зазвичай робиться, коли хтось навідується у гості. На бамперах виблискували тисячі крихітних краплинок, що нагадували пухирі, які вискакують після опіків. Амая зупинилася біля одного з автомобілів, напружуючи пам’ять, сушачи мозок над тим, чому він так стривожив її. У голові запаморочилося, і світ загойдався у неї перед очима. Довелося обпертися об машину, аби утриматися на ногах. Вона торкнулася водних перлинок, що відразу перетворилися на струмочок, який поповз униз.
Другий потужний свист сполошив її. Амая не сумнівалася, що звук доносився ззаду. Вона обернулася так швидко, що слабкість повернулася, змусивши її схопитися за Іпара й автомобіль. Позаду нікого не було. Тремтячи з голови до ніг, вона міцно вчепилася у хутро свого собаки й побігла настільки хутко, наскільки дозволяли сили.
На масивних дерев’яних дверях не було жодних прикрас, виступів або клепал. Вони були освітлені згори; обабіч виднілися два вазони, де були посаджені елегантні деревця з червонуватим листям. До дверей вела доріжка, облицьована декоративними камінцями, між якими росла ретельно підстрижена трава. Діставшись входу, Амая відпустила Іпара, аби натиснути на кнопку дзвінка. Її роздирали сумніви. Вона не знала, що скаже господарям. Які слова будуть доречними, якщо ти загубилася в лісі й раптом натрапила на будиночок у гущавині?
Вона розмірковувала недовго. Несподівано двері розчахнулися, і золотаве сяйво окреслило на землі бездоганно рівний трикутник.
Амая відступила на три-чотири кроки назад.
На порозі стояв молодий чоловік і пильно дивився на неї. Він був одягнений у темні штани й білу сорочку із закоченими рукавами.
М’яке світло, що пробивалося зсередини, іскрилося на його каштановому волоссі, що спадало на очі задовгим чубчиком. Лівою рукою він відкинув непокірне пасмо вбік. Здавалося, її поява анітрохи не здивувала його, немовби вона була почесною гостею, заради якої влаштовувалося це свято. Він тепло, чуттєво усміхнувся, чекаючи, коли вона заговорить.
— Я загубилася, — насилу прошепотіла Амая, нервуючись дедалі більше. Температура підвищувалася, головний біль посилювався. Присутність незнайомця чомусь погіршила її стан. — Мені треба подзвонити тьоті.
Усмішка чоловіка стала лагіднішою.
— Як тебе звуть?
Багато років по тому Амая дізналася, що саме так чоловік запитує у жінки її ім’я, якщо має певні наміри. Як запитання, так і відповідь містили інший підтекст.
— Амая Саласар Ітурсуета, — випалила вона, мов папуга, моментально засоромившись і відчувши себе смішною. Її щоки запалали. Дівчинка зітхнула й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.
— Амая, — повторив він.
Амая мала дванадцять років. Їй подобалися хлопці. З дитинства вона захоплювалася двома чи трьома, хоча ще не знала, що таке фізичний потяг, всеохопний жар під шкірою, прискорене серцебиття та інші дивні симптоми, що їх вона відчула, коли він вимовляв її ім’я. Амая здійняла руку та інстинктивно торкнулася волосся, що виявилося холодним, жорстким і скуйовдженим. Вона здивувалася, спіймавши себе на думці, що її хвилює стан власного вбрання, але не могла відірвати погляду від усміхненого обличчя господаря. Його губи були пухкими, але мужніми, а зуби — бездоганно білими. Очі здавалися карими чи зеленими, безсумнівно, світлими. Та найбільше її заворожувала його спокійна, привітна поведінка.
Трохи згодом вона збагнула, що саме привабило її. Він не стривожився. Поводився так, ніби це нормально, коли маленька дівчинка дзвонить у двері глупої ночі — вимокла до нитки, хвора, поранена, вкрита синцями. Його подальші слова переконали її, що він у певному сенсі чекав на неї. Завжди чекав.
— Я уявляв тебе інакше, — мовив він із радісним подивом.
Амая збентежено стенула плечима. Її охопила слабкість. Вона нічого не розуміла. Невже він знав її? Мав якесь уявлення про неї? Гарячка заважала їй ясно мислити, думки плуталися. Аж тут дівчинка зауважила, що Іпар почав хрипло гарчати — конкретне попередження.
Десь удалині блискавка осяяла обриси гори.
— Хочеш увійти? — спитав чоловік. Усмішка не сходила з його обличчя.
Амая на мить відвела очі від незнайомця і глянула на свого собаку. Іпар стояв поруч. Волога шерсть настовбурчилася з обох боків, надаючи йому подібності з бараном, а на шиї — там, де вона чіплялася за нього, — хутро помітно скуйовдилося. Він тримав рівновагу на трьох лапах, а одну з передніх трохи підняв над землею. Голова була нахилена, а очі пильно стежили за дверима. Довгий кудлатий хвіст, що нагадував лисячий, був підібганий, а волосся на загривку стало дибки. Злобний, хоча й контрольований рик не стихав ні на секунду.
— Амає, — покликав її незнайомець.
Як же їй подобалася інтонація, з якою він це казав! Здавалося, ніхто ніколи не звертався до неї так. У його вустах ім’я дівчинки неначе перетворювалося на ім’я жінки, яка одного дня стане чиєюсь коханкою.