Лікар помилився. Дещо цікаве він таки розкрив, адже сказав «вона є прихильницею теорії», а не «була», завдяки чому можна зробити висновок, що сеньйора Девіс ще не народила.
Амая провадила далі так, ніби не почула нічого особливого.
— Але ж стать дитини вказується у результатах аналізу.
— Це правда, — підтвердив лікар.
— Чи попросив сеньйор Девіс повідомити йому стать малюка?
— Я не можу відповісти. Це особиста інформація.
— Добре, домовимося так: ви нічого не казатимете мені, але я продовжу робити припущення. Я анітрохи не сумніваюсь, що Девіс дуже переймався перебігом вагітності від самого початку. Вгадала?
— Оце я можу сказати. Тут немає нічого дивного. Розумієте, його дружина не така вже молода, пологи у її віці бувають небезпечними. Цілком природно, що її чоловік турбується через імовірність викидня.
«Він радше бажав би, аби у неї стався викидень, — подумала Амая. — Розцінив би це як волю Господа, який не дає йому випити гірку чашу».
— Підозрюю, що сеньйор Девіс удав, ніби йому байдуже, коли його дружина відмовилася отримати цю інформацію, цікавлячись лише нормальним розвитком плоду. А ще я підозрюю, що згодом, розмовляючи з вами наодинці, він попросив вас розкрити секрет і ви задовольнили його прохання.
— Батько й мати мають рівні права та обов’язки щодо виховання своєї дитини. Це передбачено законом, — ухильно відказав той.
— Гадаю, що питання про стать малюка не мало би бути таким важливим для чоловіка з двома дітьми, проте він надавав цьому факту суттєвого значення. Мені здається, що він не надто зрадів, коли ви сказали йому, що його жінка чекає на хлопчика. Я певна, що вам видалося дивним, що йому не все одно, хто народиться, адже сеньйор Девіс уже мав сина та доньку. Така реакція особливо здивувала вас ще й тому, що її продемонстрував чоловік, який надмірно хвилювався через перебіг вагітності.
Лікар Стів Оуен гучно зітхнув.
— Не знаю, чи цікава вам моя думка, але ви дуже проникливі і маєте добре розвинену інтуїцію. Не хотів би я бути вашим чоловіком.
Коли зв’язок обірвався і Амая збиралася віддати мікрофон Аннабель, по рації пролунав жіночий голос.
— Інспекторко. Перемикання. Інспекторко Саласар. На зв’язку Паула Тібодо. Перемикання.
Амая здивовано глипнула на Аннабель, яка жестом заохотила її відповісти.
— Слухаю вас, Пауло. Перемикання.
— Мабуть, це видасться вам дурницею. Річ у тім, що мені довелося слухати вашу розмову... Перемикання.
— Авжеж, Пауло. Я дуже вдячна вам за допомогу. Ви хотіли щось сказати мені? Перемикання.
— Так. Отой лікар нагадав мені про дружину нашого кузена Тіма, яка теж не хотіла знати стать майбутньої дитини й довідалася лише тоді, коли наша племінниця з’явилася на світ. Нам було дуже соромно приходити до лікарні без подарунка через цю невизначеність. Ми вирішили проблему, зателефонувавши до квіткової крамниці на території лікарні: вони мають список усіх дівчаток і хлопчиків, що мають народитися того чи іншого дня. Треба тільки назвати ім’я матері й номер палати. Ми принесли пелюшки, браслети, ведмедиків, квіти — все у рожевій гамі. Моя зовиця досі дивується, як ми дізналися. — Вона засміялася. — Я можу спробувати, якщо бажаєте. Перемикання.
— Звичайно, Пауло, — з усмішкою мовила Амая. — Сімейна лікарня Сетон. Перемикання.
Зачекавши кілька секунд, вона почула гудки й жіночий голос на іншому кінці дроту.
— Добрий день! Я б хотіла надіслати двадцять троянд і кілька повітряних кульок пацієнтці, яка щойно народила. На жаль, я не знаю номера палати й статі дитини.
— Як звуть пацієнтку?
— Сеньйора Девіс. Наталі Девіс. Я знаю, що її поклали у лікарню. Планові пологи.
— Ви трохи поспішили, моя люба. Вашу подругу покладуть у лікарню післязавтра. Якщо хочете, можете заплатити за квіти зараз, а ми надішлемо їх, щойно вона народить.
— Не варто. Якщо вона прибуде до лікарні післязавтра, я підійду туди й сама виберу квіти. А ще прикрашу кульками й додам красиву листівку, — відказала Паула.
— Як бажаєте. Ми завжди до ваших послуг, — попрощалася квіткарка.
Паула обірвала зв’язок.
— Що скажете? Перемикання.
— Скажу, що ви геній, Пауло. Перемикання і кінець зв’язку.
68. Чи настали сутінки в Бастані?
Болота
Дюпре знову глянув на Амаю, яка так міцно вчепилася у поруччя містка, ніби вважала його джерелом своєї мисленнєвої енергії. Чоловік підступив ближче, витягнув руки вперед і показав їй аркуш із зображенням серця.
— Гарний малюнок.
— Я навчилася малювати серця, коли мені було дванадцять. Один лікар показав мені, як це робиться.
— Моє серце здавлене посередині, нагадує одну з пасток для восьминогів, які використовують у Японії.
— Такоцубо, — мовила вона.
Дюпре усміхнувся, роздивляючись її із властивим йому виразом, який раніше насторожував її. Цього разу вона не нервувалася.
— Якби вас попросили описати своє минуле одним словом, виділити один-єдиний аспект або відтінок, що б це було?
Вона відповіла без жодних вагань:
— Ніч. — Вона витримала паузу. Дюпре був певен, що її мозок обмірковує сказане. — День у Бастані був більш-менш стерпним, проте, коли на долину опускалася ніч...
— А зараз? Чи настали сутінки в Бастані, Саласар?
— Там завжди панує ніч.
Дюпре обдарував її печальною, але ніжною усмішкою.
— Ви боїтеся темряви, Саласар.
Амая розімкнула губи, пориваючись відповісти, однак не могла добрати слів.
— Ось чому ви залишаєте світло увімкненим, коли спите.
Вона промовчала.
— Вам страшно, але ви освітлюєте спальню, бо хочете бачити появу вашого ворога. Вам страшно, але ви чекаєте на його прихід, і це робить вас надзвичайно сміливою людиною.
Вона потупилася. Дюпре лагідно взяв її за підборіддя, змусивши поглянути на нього.
— Я зрозумів це, коли вперше побачив вас на лекції. Тоді ви були студенткою Університету Лойола. Згодом, у Квантіко, я зустрів вас знову. Ви природжена слідча. Спробуйте контролювати свій гонор... не повністю, але певною мірою. Якщо ви ігноруватимете поклик інстинктів, то будете пересічною інспекторкою, однією з багатьох.
І дослухайтеся до свого серця. Тоді ви станете однією з найталановитіших слідчих, яких мені пофортунило знати особисто. Дослухайтеся до свого серця, тому що ми троє — ви, я, Скотт Шеррінґтон — маємо дещо спільне. У нас зупинилося серце, та ми з якоїсь причини повернулися з потойбіччя. Ми мусили померти, аби навчитися тікати з пекла. Наша перевага полягає в тому, що ми не лише запам’ятали дорогу туди й назад, а й навчилися розпізнавати людей, які ступили на цей шлях.
— Проклятий привілей, — пробурмотіла вона.
— Я маю попросити вас зробити мені одну послугу. У Нола живе одна людина. Нянька — жінка, яка замінила мені матір. Її будинок знаходиться у Треме. Я знаю, що цей район дуже постраждав. Однак вона сказала, що знайде прихисток на стадіоні «Superdome».
— Я не знаю, чи уклали списки евакуйованих. Спробую розпитати, — мовила вона.
Дюпре кивнув, усвідомлюючи, що просив неможливого, але він мусив сказати це.
— А зараз дозвольте мені розповісти вам одну річ, перш ніж повернуться наші колеги. Для них я підготував іншу версію. Ви звикнете до цього. Вам доведеться часто вдаватися до таких хитрощів упродовж своєї кар’єри. Ви маєте звикнути приховувати правду в разі потреби, адже проти дурості або нетерпимості нічого не можна вдіяти. До того ж мало хто бачить те, що бачите ви. Брешіть, якщо немає вибору; брешіть, аби врятувати своє життя, відстояти істину і справедливість. Але пообіцяйте: при цьому ви завжди пам’ятатимете, що брешете, що знаєте правду, і ніколи не обманюватимете ні саму себе, ні мене, — почав Дюпре. — Я розкажу вам дещо важливе. Те, що зрозумієте тільки ви.