Задоволені, детективи обмінялися рукостисканням і знову розвернулися до мапи.
— Ми з Біллом зійшлися на думці, що найзручніше місце для перечікування урагану — пожежна частина на озері Пончартрейн. На горішніх поверхах розташована служба екстреної допомоги 911. Гадаємо, що це найкращий варіант, зважаючи на важливість якнайшвидше дізнатися про можливу стрілянину. Ми вже переговорили з координатором екстреної служби й начальником пожежної частини. Що ж до транспорту, ми маємо позашляховик, а портова рятувальна служба поділилася з нами надувним човном «Зодіак». Однак, якщо ситуація ускладниться (а це неодмінно станеться), нам нададуть вантажівки, спеціальні машини, необхідне знаряддя і навіть гелікоптер. Кілька патрулів нашого відділку обійшли різні квартали й попередили про небезпеку тих мешканців, які, попри наближення урагану, не покидають своїх домівок. Ця інформація дозволить нам скласти доволі чітке уявлення про райони, де залишиться найбільше людей.
Дюпре прочитав повідомлення на мобільному й перебив їх, звертаючись до Джонсона й Амаї:
— Мені пишуть із Квантіко, що нам надіслали добірку справ, які відповідають вимогам, запропонованим Саласар; вияви агресії та різні збіги, ймовірно пов’язані з невдалими спробами замаху на життя й зірваними нападами на родини, подібні до тих, які шукає наш об’єкт. Джонсоне, очільник Форнере надасть вам кабінет, де ви роздрукуєте всі отримані матеріали — шість кримінальних справ. Окрім тексту, там є чимало світлин. Зображення мають бути чіткими. Коли ви матимете на руках роздруківки, агенти Шарбу та Булл відвезуть вас до готелю, де ми зупинимось. Починайте вивчати інформацію. Я приєднаюсь до вас згодом. Сеньйори, — мовив він до Білла й Булла, — не відходьте від них надворі.
Дюпре вийшов із кабінету разом з очільником поліції. Вони відступили на кілька метрів від дверей, після чого Форнере зупинився і, трохи нахилившись, зазирнув Дюпре у вічі.
— Друже, а тепер поговоримо серйозно. Що ти тут робиш?
— Я розповів тобі, коли ми розмовляли телефоном: наша група шукає вбивцю, що винищує цілі родини. Він уже скоїв кілька злочинів у різних регіонах країни й виявляє дивну схильність до стихійних лих, тож...
— І це ніяк не пов’язано з ураганом?
— Ти не розумієш. Це насамперед пов’язано з ураганом.
— Послухай, Дюпре, я буду відвертим. Коли головний інспектор зателефонував мені й сповістив про твій приїзд, я був не в захваті. Насувається ураган. В одному з моїх кабінетів розмістилися представники Агенції з надзвичайних ситуацій, які прибули до міста й пропонують план дій — розділити моїх людей на дві групи: одна контролюватиме перекриття доріг, а друга відповідатиме за швидке реагування; в іншому кабінеті чекають працівники Червоного Хреста, що готуються облаштувати укриття. Ми повинні керувати всіма цими операціями, і раптом з’являєшся ти. Зрозумій: я не надто довіряю тобі через те, що сталося під час нашої останньої зустрічі. Перші два-три дні після проходження урагану нам буде непереливки. Всі нервуються; довкола вистачає пророків, що віщують кінець світу, а люди стають забобонними, коли йдеться про такі речі. Останнє, чого б мені хотілося, — сіяти паніку, як це трапилося минулого разу. Тому, якщо ти збираєшся воскресити давніх привидів...
— Минуло десять років, — сухо пробурмотів Дюпре.
— Твоя правда, минуло десять років, і жоден з учасників тієї історії не забув тодішніх подій.
— Це зовсім інша справа, я не переповідатиму подробиць, адже мені відомо, що головний інспектор повідомив тобі, що накази надійшли прямісінько з Вашингтона, — відрізав Дюпре.
Форнере вперся руками в боки й опустив очі додолу. Глибоко зітхнув.
— Гаразд, я хочу довіряти тобі, хочу вірити, що твоя поява не має стосунку до Самеді. На знак подяки пообіцяй мені не наближатися до округу Террбонн.
Дюпре стиснув губи, воліючи не відповідати. Однією рукою він стиснув долоню поліціянта, а другою поплескав його по ліктю, після чого дав зрозуміти, що розмову завершено, і попрямував до виходу.
Форнере простежив поглядом за Дюпре, аж доки той не переступив поріг і зачинив за собою двері. Потім вийняв телефон і напам’ять набрав номер, що не зберігався у списку контактів.
— Здається, у нас проблеми, — мовив він до чоловіка на другому кінці дроту.
11. Саван
Новий Орлеан, Луїзіана
Агент Дюпре якийсь час прямував на південь, але, побачивши червоний трамвай, передумав і сів у нього заради власного задоволення, хоча мав пройти лише дві зупинки, і водій невпинно торочив, що наступна зупинка буде останньою. Всі трамваї поверталися до депо. Дюпре побачив кілька вантажівок, що перевозили начиння і меблі зі спорожнілих підприємств. Високо в небі сяяло полуденне сонце, немовби насміхаючись із вивісок на вітринах деяких крамниць, розташованих на вулиці Канал. Темрява, що панувала всередині приміщень, перетворювала неприкриті вітрини на дзеркала. У чорних, мов брудні калюжі, вікнах можна було побачити криве відображення трамвая, що їхав однією з головних артерій міста, яка, хоч і не була порожньою, видавалася понурою, охопленою втомою, що її зазвичай ми відчуваємо на похороні жебрака або тихої недільної днини. Дюпре зійшов навпроти Бурбон-стріт і рушив у глиб вулиці під палючим сонцем. Вдалині виднілися патрульна машина й кілька приватних авто, чиї власники складали в багажники найцінніший товар. Ресторани й бари були зачинені, однак, пройшовши перед стриптиз-клубами, він розчув музику, що долинала з-під напівприкритих дверей. Здавалося, що температура повітря піднімається на один градус через кожні десять кроків. Якусь хвильку чоловік обмірковував можливість скинути піджак. Проблема в тому, що тоді він розкрив би кілька кобур із пістолетами, прикріплених до пояса. Людей було обмаль — невеличка група навпроти одного з барів за кілька кварталів звідси. Черговий порив пекучого вітру спонукав його прийняти рішення. Він зняв піджак і, обережно згорнувши його, перекинув через руку. Смердюча пара, що піднімалася з землі, була застарілою — цей мерзенний запах давно в’ївся у гудрон бруківки. Намагаючись нормально дихати, він звів очі й розгледів стару жінку, яка прибирала горщики, що прикрашали її балкон, складаючи їх у рядок біля ніг (їй допомагала дівчинка не старша десяти років). Сонце надало яскравого блиску сльозам, що котилися по її обличчю. Дюпре охопило лихе передчуття, чия глибина здивувала його. Тієї миті очі старенької зустрілися з його очима. Вона втупилася в нього поглядом, заперечно хитаючи головою. Пробурмотіла давнє, забуте слово. Він прочитав його на тонких блідих губах, і, попри те що їх розділяла велика відстань, воно відлунило в його голові так, неначе хтось прошепотів йому на вухо: «Басаґра». Дюпре відчув, як по спині пробрав мороз. Він спробував не зважати на значущість сказаного, але йому заважав водянистий погляд жінки, прикутий до його спини. Чоловік прискорив крок, проте, діставшись першого перехрестя, де мав звернути ліворуч до вулиці Урсулінок, піддався пориву й на якусь секунду озирнувся через плече. Старенька здійняла маленьку суху руку, що нагадувала поношену зім’яту рукавицю, й, усміхаючись, помахала йому. Її губи вимовили по складах те слово, що нагадувало живу істоту, яка немовби жерла її зсередини, розхитуючись туди-сюди під прозорою шкірою обличчя. Його плече, де багато років тому була рана, пронизав гострий біль. Він почав важко дихати й, ошелешений силою спогадів, підніс руку до того місця — сантиметрів десять над серцем.
Коли Дюпре дійшов до кінця вулиці, йому довелося розвернутися, бо стало зрозуміло, що він проскочив потрібний будинок. Він забув номер, а майже метрові щити з різьбленої деревини, що зазвичай кріпилися до фасаду, були прибрані з огляду на те, що їх міг зірвати вітер. Знайомий отвір на місці вітрини був прикритий щойно виготовленими сосновими дошками, що пахли смолою у тих місцях, де дереву завдали ран. Дюпре впізнав крамницю завдяки дверям гранатового кольору і старовинним віконницям. Він знову одягнув піджак. Потім, смикнувши за ручку з білої порцеляни, що здавалася крижаною на дотик, штовхнув ворота. Неповнолітні хлопець і дівчинка знімали якісь предмети з полиць, загортали їх у білі паперові пакунки й обережно складали все в ящики з фруктами.