Дюпре завважив, що обоє мали однакову зачіску. Волосся майже до плечей, нерівний чубчик спадав на карі очі.
— Зачинено, — майже в унісон мовили вони, не відриваючись від роботи.
Дюпре затріснув двері й відповів:
— Я прийшов до Антуана.
Дівчинка зупинилася і стривожено позирнула на гостя, хоча її тривога була викликана не його проханням, а тим фактом, що він зачинив двері.
— Мсьє Мейра немає. — Вона сказала це з приязною інтонацією, проте стежила за його реакцією.
— Я певен, що він прийме мене, — мовив Дюпре, сунувши руку до внутрішньої кишені піджака. Майже одночасно хлопець поліз під прилавок, вочевидь, шукаючи зброю. Дюпре усміхнувся і надзвичайно обережно витягнув двома пальцями пластиковий чохол, усередині якого лежала розгорнута купюра. Пересвідчився, що зображення президента добре видно.
— Перекажіть Антуану, що його хоче бачити Ґровер Клівленд.
Посміхнувшись, вони обмінялися виразним поглядом. Дівчинка рвонулася вперед, взяла чохол, відкрила його з одного боку, помацала паперову купюру, кивнула і віддала йому чохол. Тим часом хлопець жестом запросив його до підсобки.
— Ласкаво просимо, сеньйоре Клівленде. Мсьє Мейр зараз прийме вас.
Хлопець показав йому шлях, лавіруючи між десятками ящиків, звалених уздовж стін. Подекуди стирчали дерев’яні намиста, черепи з порожніми очницями, примітивні ляльки з мішковини, чиї очі були зашиті; подекуди відчувався чудовий аромат бджолиного воску.
— Дешеве вуду, — пробурмотів його супутник.
— Що?
— Мотлох для туристів, — пояснив той і злегка здвигнув плечима, ніби вибачаючись. Потім повів Дюпре далі.
Хлопець лишив його самого навпроти крутих вузьких сходів, чия довжина передбачала наявність щонайменше двох поверхів. Світло ніде не горіло, і лише наприкінці вгадувалося жовтогаряче порохнисте сяйво, що навертало на думку про пожежу нагорі. Він піднявся нерівними сходинками, що глухо рипіли під ногами, думаючи, що було б доречно поводитися як на кораблі, де спуск не відрізняється від підйому.
Підсобка займала майже весь поверх. Якщо не рахувати дверей поряд зі сходами, інших дверей чи великих вікон не було. Свіже повітря майже не проникало всередину крізь десяток віконець, трохи більших за вентиляційну віддушину, куди не влізла би навіть мала дитина. Вони були розчахнуті, впускаючи сонячні промені, що нічого не освітлювали, а тільки підкреслювали силу-силенну пилинок, які літали скрізь. Жовтогаряче сяйво випромінювалося численними гасницями, що були стратегічно розташовані на стелі й висіли на рівні голови людини, яка стояла на повен зріст. У глибині приміщення Дюпре побачив двох чоловіків — одного білого, а другого темношкірого, — одягнених у медичні халати, рукавиці й маски. Вони несли якийсь предмет, загорнений у газову тканину, щось схоже на кору дерева або висохле кореневище. Йому в ніс ударив запах землі, тальку, зів’ялих квітів, нагадавши сморід Бурбон-стріт. Впевнившись, що його присутність лишилася непоміченою, він спостерігав за ними здалеку. Темношкірого чоловіка звали Жак. Наскільки Дюпре було відомо, він завжди був помічником Мейра. Білим чоловіком був сам Мейр. Засмага на його обличчі сягала великих залисин, що утворювали контраст із густим сивим волоссям, зачесаним назад у стилі актора Крістофера Лі. Мейр був сліпим на ліве око. Коли йому було три роки, він грався на полі, де щойно зрізали кукурудзу, впав навзнак і напоровся оком на гостре стебло. Око він не втратив, але були непоправно пошкоджені зіниця і райдужка; їхні кольори розлилися і перемішалися, справляючи той самий ефект, що й маленькі кульки, які діти називають «кубинками». Нянька казала, що деякі люди бачать забагато і часом вищі сили відновлюють рівновагу, позбавляючи їх одного ока. Нянька вважала, що Мейр почав бачити більше, коли став однооким. Антуан ніколи не знімав окулярів у черепаховій оправі: для здорового ока використовувалося збільшувальне скло, а для сліпого — звичайне.
Мейр і Жак принесли свій вкритий пилом вантаж до металевого столу, де лежав розгорнутий мішок. Газова тканина набула форми савана, коли чоловіки розстелили її над піщаною масою, а трохи згодом, коли вони застебнули блискавку на мішку для трупів, ця подібність посилилася. Дюпре потупив очі в землю і, попри те що хотів дихати глибше, стримав це бажання.
— Я завжди відчував спокусу запитати, де ви їх берете. — Голос Мейра був сухим, мов ті бурі часточки, що прилипли до його медичної маски. Не знімаючи рукавиць, він скинув її з обличчя. Сліпе око відрізнялося від того, що пам’ятав Дюпре, — можливо, додався зеленуватий відтінок. Його власник усвідомлював, що вміє зачаровувати співрозмовників, тож п’ять секунд не відривав погляду від гостя, а потім підморгнув йому і сказав: — Покажіть мені її.
Дюпре простяг йому купюру в тисячу доларів.
— Річ у тім, що... — почав пояснювати він.
— Навіть не думайте, — перебив його Мейр. — Я сказав, що часто відчуваю спокусу, але не мав на увазі, що хочу піддатися їй. — Однією рукою він дістав гроші з пластикового чохла, а другою нахилив гасницю, що звисала зі стелі, аби спрямувати світло на купюру. — Ґровер Клівленд, наш двадцять другий і двадцять четвертий президент, єдиний, хто перебував у Білому домі не два терміни поспіль, а з перервою.
— Гарантую вам, що купюра хороша. Справжня, — сказав Дюпре.
— Знаю, що хороша, хоча всім відомо, що банкноти тих часів не мали жодних елементів захисту — ні стрічок, ні водяних знаків.
Тоді це не було модно. Та ви знали, що повинні принести її. Таких екземплярів обмаль, тож навряд чи ви підсунули би мені фальшивку. Крім того, мої діти не дозволили б вам піднятися сюди, якби ви були нехорошим. — Він усміхнувся. — Так, я говорю саме про вас, а не про купюру.
— Ваші діти? — здивувався Дюпре. — Калеб та Емма? Боже мій, як летить час! Я пам’ятаю їх зовсім маленькими.
Почувши його слова, Мейр втратив інтерес до купюри. Він підступив на крок ближче до Дюпре й навіть зняв окуляри, аби краще розгледіти його обличчя.
— Ендрю Алоїзій Дюпре, — пробурмотів він так, неначе уздрів привида. Потім ступив ще один крок. Здавалося, він поривався обійняти Дюпре, але натомість знову натягнув окуляри, взяв його за руку і з силою здавив між своїми долонями. — Тепер я знаю, що ситуація серйозна. Інакше тебе б тут не було.
Дюпре стиснув губи й озирнувся через плече, удаючи, ніби захоплюється базарним безладом цього дивного місця. Йому не хотілося дивитися в око Мейра. Він глянув угору, на пасма людського волосся різноманітних відтінків, що нагадували театральну завісу, натягнуту між колосниками. На столі стояла карафка з корком, де було повно зубів. Привертали увагу банки, де зберігалися безформні білі істоти, що навіки застигли в розчині формальдегіду. А ще — картонні ящики, забиті висушеними органами тварин, землею, білими та чорними порошками. Шовкові савани, на яких лишилися червонуваті й бурі відмітини від тіл, що роками лежали всередині, колихалися на прикріплених до стелі вішаках, немовби утримуючи душі своїх власників.
— Чого тобі треба?
Дюпре сунув руку до тієї ж кишені, звідки раніше діставав купюру, і витягнув якийсь список, написаний олівцем. Мейр нахилив голову, щоб прочитати його, після чого на дві секунди звів очі й впився поглядом у лице Дюпре.
— Але ж це не для тебе.
— Ні, це для Няньки.
— Для Няньки... — промурмотів Мейр і, розвернувшись, глянув у глиб підсобки, де працював його помічник. — Жаку! — гучно покликав він, високо тримаючи список над головою, аби чоловік міг розгледіти його здалеку. — Сподіваюсь, ти ще не зібрав речі petit enfant. Сеньйор Клівленд хоче замовити дещо, і йому знадобиться шматочок.
12. Вікна
Новий Орлеан, Луїзіана
Джонсон передав Шарбу ключі від чорного джипа, досі припаркованого біля дверей відділку Восьмого округу. Новоорлеанець захоплено присвиснув, побачивши автомобіль ФБР.
— Чи далеко їхати до готелю? — спитав Джонсон, влаштовуючись біля Амаї на задньому сидінні. Білл і Булл зайняли передні місця, не лишивши їм вибору.