Вікно, розташоване впритул до іншого, зовсім темного вікна, перетворилося на дзеркало, де вона бачила власне відображення: скуйовджене волосся, насуплені брови, велика опуклість під курткою. Треба було негайно подбати про цю знахідку. Смикнувши за ланцюжок, Енґрасі дістала золотий ключик. Нахилилася до єдиної шухляди буфета, де був замок, відчинила її, поклала пакунок всередину, замкнула й сховала ключик під одягом. Взяла телефон зі столика біля канапи й інстинктивно набрала номер. Слухаючи гудки, жінка приклала руку козирком до лоба, аби краще бачити вулицю. На другому кінці дроту пролунав теплий голос її брата.
— Пекарня Саласара. Слухаю вас.
Якби Енґрасі не була така стривожена, вона б усміхнулася. Її брат, який завжди буркотів по телефону щось незрозуміле, останнім часом демонстрував гарні манери, що, безсумнівно, пояснювалося впливом його вишуканої дружини.
— Хуане, ти не бачив Амаю? Вона у тебе вдома?
— Ні, її тут немає.
— Просто вона ще не повернулася, і я хвилююсь.
— Мабуть, заговорилася з якоюсь шкільною подругою. Сутеніє рано, і здається, що надворі вже ніч, але зараз лише пів на сьому.
— Хуане, я вже казала тобі, що дівчинка завжди йде прямісінько додому і затримується лише тоді, коли бачиться з тобою. От я й подумала, що вона навідалася до тебе. Може, грається зі своїми сестрами. Ти певен, що їх немає на задньому патіо?
— Ні, Росаріо вмовила їх повернутися раніше, пообіцявши, що вони разом прикрашатимуть різдвяну ялинку. Дівчата були в захваті.
Енґрасі повісила слухавку, нічого не відповівши брату. Вона одягнула щільне пальто, сунула ключ у кишеню і вийшла надвір.
Хуан мав рацію: здавалося, що настала ніч і було значно пізніше, ніж насправді. Тогорічна тепла осінь затягнулася, і перші зимові холоди заскочили зненацька мешканців долини, загнавши їх додому. Вдалині блимали фари кількох автомобілів, які перетинали міст у напрямку вулиці Сантьяго, але жодної людини не було видно. Світло ліхтарів, прикріплених до фасадів будинків, розливалося на вологій землі, малюючи жовтогарячі візерунки, що не доходили до невеличкого муру, за яким плескалася вода. Енґрасі не бачила річку, проте відчувала її присутність, неначе йшлося про холодну живу істоту, — вона текла внизу і час від часу відносила грудки землі, нагадуючи про крихку рівновагу на суші. Приклавши руку до грудей, жінка обмацала маленький ключ, стиснула губи й пришвидшила крок, розриваючись між необхідністю розшукати дівчинку і бажанням не знайти її там, де вона могла перебувати.
Будинок її брата був одним із найкращих в Елісондо. Хуан купив його у старого холостого контрабандиста, який не пошкодував грошей на зовнішнє оздоблення фасаду, хоча внутрішня обстановка була дуже скромною — така ж стриманість зазвичай притаманна чоловікам родом із Бастану. Вхідні двері у формі арки вели прямісінько до переднього саду, де колишній власник посадив дві чудові плакучі верби, що обрамляли прохід. Коли верби розрослися і віти схилилися до землі, чоловік — роздратований таким стрімким ростом — звелів обрізати дерева через те, що вони майже повністю затуляли розкішний фасад. Після третьої обрізки він здався. Хуан був переконаний, що саме ця вагома причина спонукала його продати будинок. Попри те що розлогі крони ніколи не скидали все листя, верби ставали менш пишними з першими зимовими холодами.
Діставшись входу, Енґрасі уздріла золотаве світло, що лилося з вікна вітальні, осяюючи частину саду. Попервах вона не побачила дівчинку, і нею знову оволоділи змішані почуття — полегкість і острах. Однак, коли її очі призвичаїлися до напівтемряви, вона помітила щось дивне на темному стовбурі. Їй не вдалося визначити, що то було, оскільки мозок казав, що перед нею морська зірка, а це здавалося неможливим. Наблизившись, вона зрозуміла, що Амая обіймала дерево, яке тримало її, мов кохану дівчину, а бліда морська зірка, що ввижалася їй, виявилася маленькою, побілілою від холоду рукою, що висунулася з-під рукава червоного светра. Товстий стовбур верби повністю приховував дівчинку. Лише тоді, коли вона нахилялася вперед, її личко ледь виднілося серед темних віт, що падали з дерева, мов ручаї сліз. Амая теж плакала.
Енґрасі нахилилася, пролізла під вітами, обійшла дерево з іншого боку й накрила своєю долонею рученьку дівчинки; її здивувало, що шкіра виявилася теплою — дерево неначе перетворилося на коханця, який прагнув віддати все своє тепло. Зі свого нового положення Енґрасі побачила те, на що дивилася Амая. Росаріо розсунула завісу. Всі лампи, вочевидь, були запалені, що дозволяло добре розгледіти, що відбувається в глибині кімнати. Навпроти широкого вікна стояли мати й сестри Амаї — усміхнені й веселі, вони прикрашали ялинку, не підозрюючи, що за ними хтось стежить. Енґрасі завмерла, мовчки спостерігаючи за стражданнями племінниці. Вона не знала, які слова підібрати, як переконати її, що так чинити не годиться і їм треба піти звідси. Та аргументи не знадобилися. Коли минуло кілька секунд, Амая прибрала руку з дерева, натягнула рукав на пальці й витерла сльози. Потім вона вийшла зі своєї схованки, знову простягла руку тітці й мовила майже благальним тоном:
— Ходімо додому?
Енґрасі не відповіла, не в змозі вимовити ні слова. Серце калатало так, що стукіт болісно відлунював у горлі; їй хотілося стільки всього сказати, але доводилося мовчати. Вона поцілувала дівчинку, кивнула і взяла її за руку, готуючись вертатися назад. Перш ніж вони покинули свій прихисток під деревом, Енґрасі озирнулася, немовби почувши чийсь поклик. На неї з вікна дивилася Росаріо. Половина її обличчя лишалася в тіні, однак мерехтливі вогники ялинки дозволили на мить роздивитися, що вона посміхалася і підморгувала їй. Енґрасі міцніше стиснула долоню Амаї і потягла її на вулицю, відчуваючи, що ніжність, яка переповнювала її хвилину тому, змінилася всепоглинальною люттю, до якої — вона мала це визнати! — домішувався страх.
14. Нянька. Різнобарвний будинок
Новий Орлеан, Луїзіана
Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.
Вийшовши з крамниці, Дюпре піднявся вулицею Урсулінок, після чого попетляв кількома провулками, безпідставно подовживши свій маршрут до Треме, аби пройти біля кладовища. Він знав, що часу обмаль, і не міг собі дозволити гаяти дорогоцінні хвилини на відвідини. Однак, попри всі ці довгі роки, Дюпре розумів, що його вабив той самий інстинкт, якому він підкорявся, коли був малим хлопчиком і прямував сюди, немовби його вів компас, що завжди вказував на могилу батьків. Він побачив двох робітників, що залізли на драбини й знімали з темної огорожі брезентовий плакат із рекламою пішохідних екскурсій кладовищем.
— Друже, ми зачиняємось, — попередив один із них, помітивши незнайомця, який спостерігав за ними.
— Я зайшов лише на хвилинку. Хочу переконатися, що усипальня моєї родини витримає натиск урагану, — відповів він, не сумніваючись, що його прийняли за туриста, який відбився від групи.
Робітник уважно оглянув вбрання Дюпре і з підозрою спитав:
— Якої родини?
— Famille Дюпре-Сабр’є, — спокійно відказав він.
— О так, звісно, мсьє, — мовив робітник, пропустивши його.
Дюпре звернув ліворуч і рушив углиб, усвідомлюючи, що кладовище відрізняється від його дитячих спогадів: воно збільшилося і водночас зменшилося. Проте він відчув знайому тривогу, коли йому довелося протискатися між похованнями, значно нижчими рівня вуличного асфальту через болотистий ґрунт. На багатьох могилах важко було прочитати імена небіжчиків. Він дістався кінця проходу і зупинився, шукаючи очима склеп. Побачене неабияк засмутило його. У пам’яті зберігалася усипальня, що на півтора метра височіла над землею, і скромний кам’яний надгробок із викарбуваними іменами батьків. Нині ж бічні сторони були настільки пошкоджені, що стало видно буру цеглу. Плита розбилася і тріснула в одному з кутиків. Ґрунтова волога намалювала темну пляму, що в’їлася в камінь. Бруд поширився майже всією поверхнею, мов сіра мантія, що набувала зеленуватих відтінків на літерах — якби він не знав цих імен, йому б не вдалося розібрати їх. Заздалегідь знаючи, що це нічим не допоможе, він протер тріщини пучками пальців і на якийсь час заціпенів, мовчки втупившись поглядом у літери, неначе вони значили для нього геть усе або, навпаки, були позбавлені будь-якого значення. Почувся металевий скрегіт ланцюгів, якими робітник зачепив огорожу (він, ясна річ, зробив це навмисно). Оскільки Дюпре прийшов без підношення і обирати було ні з чого, він нахилився, підняв із землі уламок сірого каменя, що відколовся від усипальні, й поклав його під іменами батьків, після чого подякував робітникам і поспішив до виходу. Йому уявлялося, як вітер підхопить його маленький дар і понесе далеко від надгробка, під яким стільки років покоїлися не лише його батьки, а й найпохмуріші спогади. Він запитав себе, скільки страшних таємниць Катріна зможе винести назовні.