— Ви збиралися жити всі разом у Ґальвестоні?
— Таким був наш план.
— І бабуся мала приєднатися до вас? — спитала Амая, метнувши швидкий погляд на Джонсона.
— Так, — відказав хлопець. — Після тієї халепи батьки вирішили, що надалі бабуся житиме з нами: так буде краще для всіх.
— А хто знав про ваш переїзд?
Джозеф знизав плечима.
— Ну... Гадаю, багато хто знав про це. Сусіди, друзі й, само собою, співробітники фірми, де працював батько, а ще — колеги матері, що допомагали їй знімати програму; учасники театральної студії, яку вона відвідувала; директори й учителі шкіл, де ми навчалися; люди, що оформляли наші медичні страховки. Я вже казав тобі, що йшлося про запланований переїзд.
— Детектив Нельсон розповів нам, що після трагедії ти не повертався туди, а ректор каже, що ти ніколи не виходиш за межі університетського містечка й залишишся тут під час урагану.
Його погляд перемістився до якоїсь невидимої точки в порожнечі, яку він вже шукав раніше.
— Мені немає куди йти. — Інтонація підтверджувала його відчай.
— А твоя бабуся?
Джозеф потупився, і на якусь мить здалося, що промовчить. Утім, він таки заговорив, і його відповідь здивувала їх:
— Ти колись чула вираз «померти від горя»?
Амая кивнула.
— Саме це сказав лікар: вона померла від горя. Хоча бабуся швидко одужувала після операції, вона впала в глибоку депресію, коли наших рідних убили. Пів року тому вона відійшла в інший світ, переживши мою сім’ю лише на два місяці.
Погляд Джозефа знову загубився у порожнечі. Дівчина вдивилася в його обличчя. У тій невідомій далечіні він шукав умиротворення з гірким присмаком, якусь віддушину, де дедалі частіше знаходив прихисток. Амая зрозуміла, що цей хлопець — потенційний самогубця.
— Мені треба знати твої аргументи, — мовила вона, вивівши його зі стану задумливості.
— Мої аргументи? — повторив він, дивлячись на неї так, неначе щойно прокинувся.
— Аргументи, які дають тобі підстави думати, що твоя родина була вбита незнайомцем, який проникнув до будинку. Щось іще, крім знання, що твій батько не скоїв би такого злочину. — Амая трохи нахилилася вперед і дещо наполегливо мовила, заохочуючи його відповісти: — Що саме є найбільш суперечливим? Ти знав їх краще, ніж будь-хто, і мені добре відомо, що кожен із нас наділений умінням інтуїтивно відчувати все, що відбувається з тими, кого ми любимо. Розкажи мені. Зізнайся, що ти відчув нутром. Мало бути щось серйозне, те, що не зміг побачити детектив Нельсон. І навіть тисячі детективів не побачили би цього, бо вони не мали емоційного зв’язку з твоїми рідними. Ти єдиний, кому це до снаги. Що то було?
Джозеф ошелешено дивився на неї, його дихання трохи прискорилося, і вона була певна, що він ось-ось зробить важливе зізнання. З іншого боку, вона розуміла, наскільки йому сумно — його переповнювала особлива печаль, що викликає цілковиту байдужість до всього. Якусь хвильку Амая побоювалася, що він сховається у свою шкаралупу й нічого не скаже. Джозеф відвів погляд і спрямував його на ту саму невидиму точку, але миттєво повернувся звідти й позирнув на неї.
— Скрипка, — рішуче сказав хлопець. — Скрипка без смичка, яка згодом зникла.
Джозеф Ендрюс Джуніор запевняв усіх, що ні на мить не повірив, ніби його батько вбив решту родини. Саме це він казав і стояв на своєму, хоча не розкривав усієї правди. Його впевненість похитнулася, щойно він опинився перед детективом Нельсоном. Той тип старанно виявляв співчуття, проте його голос видавав істинне ставлення, яке полягало в тому, що насправді він не співчував йому, а жалів його. Джозеф умів інтуїтивно вгадувати почуття інших людей. Він розумів, що жалість детектива означала приблизно таке: «Було б краще, якби він загинув разом зі своєю родиною і не переживав цього жаху». І саме це принизливе ставлення з боку детектива породило сумніви в його душі. Він запідозрив, що Нельсон щось знав і приховав від нього цю інформацію. Чоловік поводився так, наче мав неабиякий досвід, бачив найгірше й призвичаївся до цього. Джозеф психологічно готував себе до того, що може побачити, коли переступить поріг батьківського будинку. Не вдаючись у подробиці, Нельсон розповів йому, у якому стані був будинок, коли поліція приїхала туди: безлад, розбиті вікна... Що більше Джозеф відганяв моторошні образи, то яскравіше його уява малювала трупи у вітальні, кров на підлозі, запах страху. Він знав, що не готовий увійти туди, що побачене назавжди змінить його життя, але вибору не було. Сусід — той самий чоловік, який написав заяву на брата Джозефа, коли той потоптав його сад, той самий, який знайшов тіла вбитих, — виявився хорошою людиною. Щойно поліція дала дозвіл, він найняв робітників і попросив їх вкрити розбиті вікна дерев’яними панелями, а також ретельно все вимити. Він спробував пояснити це хлопцеві, коли вів його до дверей.
Усього цього кошмару, до якого Джозеф готувався, просто не існувало. Вкрай розгублений, він слухав і осмислював пояснення доброго самарянина, але водночас шукав плями крові на підлозі, намагався відчути запах смерті, виявити якусь ознаку трагедії, що сталася тут. Та нічого не знайшов. Жодного натяку на те жахіття. Натомість він побачив наплічник брата на вішаку біля вхідних дверей. Захоплено вдихнув ніжні пахощі білих орхідей — улюблених квітів матері, розставлених по всій вітальні. Позирнув на абстрактну картину в блакитних тонах, що вирізнялася на тлі білосніжних стін (сестра намалювала її торік, на уроці образотворчого мистецтва, і вони перевезли це полотно з Сакраменто). Перевів погляд на телевізор з величезним екраном, який батько купив, пообіцявши, що вони разом дивитимуться футбол; коли мати почула ці слова, вона закотила очі під лоба, прикинувшись роздратованою. Він відчув їхню присутність усім своїм єством. Складалося враження, буцімто вони пішли в кіно або на закупи й будь-якої миті повернуться. Джозеф почувався виснаженим; він був звичайним хлопцем, який повернувся додому й потребував спілкування із сім’єю. Попрощавшись із добрим сусідом, який вперто відмовлявся лишати його на самоті, він зачинив за ним двері. Несподівано сповнився сил, неначе підживившись енергією своїх близьких, якою були просякнуті ці стіни. Чітко зрозумів, як діяти далі. То був його будинок, і він має жити в місці, де витали душі його рідних. Таке рішення видавалося більш ніж логічним, тим паче що він досі фігурував у списках студентів, зарахованих до університету. Необхідно перевезти бабусю до Ґальвестона й оселитися тут.
Коли хтось помирає, родичі небіжчика часто замислюються над тим, чого б він бажав, якби не втрутилася смерть. Чи хотіли б його рідні, щоб їхній син чи брат лишився тут після того, що трапилося?
Відповідь на це запитання не мала жодного значення. Адже тієї миті Джозеф побачив скрипку. Блискучий темний інструмент, чия присутність здавалася природною і підозрілою водночас. Хтось поставив його впритул до сталевого каміна, прикрашеного білими свічками за задумом матері. Красномовнішого доказу годі уявити — все одно що вбивця написав би кров’ю імена своїх жертв на стіні.
Зачарований страшним відкриттям, Джозеф не міг відірвати очей від скрипки. Аж раптом ним оволоділо відчуття, ніби він — єдина жива істота в тій кімнаті — опинився на кладовищі. Не відводячи погляду від інструмента, хлопець позадкував до виходу й відчинив двері, дозволивши морському бризу залетіти всередину й звільнити його від гнітючої атмосфери склепу, що змушувала тремтіти з голови до ніг. Він помилився: цей будинок став йому чужим, а його батьки ніколи не повернуться, бо їх убив якийсь незнайомець, а той поліціянт був бовдуром, нездатним бачити далі свого носа.
16. Гладити звіра
Новий Орлеан, Луїзіана
Детектив Джейсон Булл вів автомобіль новоорлеанськими вулицями, що ставали дедалі більш порожніми, і жваво теревенив зі своїм напарником. Тим часом Амая і Джонсон, які влаштувалися на задніх сидіннях, мовчки дивилися у віконця. Джейсон був певен, що ці двоє посварилися. Очевидний висновок. Щоправда, про серйозний конфлікт не йшлося. Джонсон наздогнав Амаю біля автомобіля і сказав їй кілька різких слів, а вона напрочуд спокійно відповіла йому. Ці вашингтонські агенти такі ввічливі, що навіть полаятися нормально не можуть. Вони обмінялися лише двома чи трьома фразами впродовж усієї поїздки від університетського містечка до готелю «Дофін».