Джонсону відібрало мову. Амая сказала «мертва», і він був певен, що добре розчув її. Вона говорила не про хлопця.
17. Перед смертю
Елісондо
Миттєве засинання — її порятунок. Їй хотілося спати. Сон — це безпека; якщо вона спатиме, коли прийде та жінка, то не дізнається про її візит, а якщо вона нічого не знатиме, то й не страждатиме. Якось їй вдалося заснути без зайвих думок і зусиль, це сталося само собою — можливо, тому, що вона майже не зімкнула очей попередньої очі. Хай там як, але Амая заснула, а прокинувшись вранці, не могла повірити власному щастю: вона спала й нічого не боялася. Більше це не повторилося, але дівчинка не полишала відчайдушних спроб. Вона завжди йшла спати першою; чистила зуби, щоб не було приводу вставати, і ходила до вбиральні, щоб бажання помочитися не розбудило її посеред ночі. Звечора збирала речі в школу, брала з шафи необхідний одяг, розкладала все в ідеальному порядку, а потім лягала в ліжко й заплющувала очі, кличучи сон, жадаючи дарованих ним тиші й забуття.
«Засинай!»
Розвернувшись до стіни, вона стуляла очі й, намагаючись абстрагуватися від усього, чула розмови сестер, які шушукалися на своїх ліжках і ділилися секретами. Крізь міцно стиснуті повіки вона бачила — мов на жовтогарячому кіноекрані — перехід до напівтемряви, коли згасало світло і запалювалася лампа на нічному столику Флори, яка зазвичай читала перед сном.
«Засинай!»
Амая чула, як батько заходив до кімнати, цілував сестер і бажав їм доброї ночі. Потім він наближався до її ліжка й нерішуче схилявся над нею. Іноді він ніжно гладив їй волосся на потилиці, хоча здебільшого не торкався її, бо боявся розбудити, обмежуючись тим, що смикав за край ковдри й обережно укутував дочку.
«Засинай!»
То була найбільша жертва. Амая відмовлялася від теплого батьківського поцілунку, щоб не відігнати сон, що мав прийти, мусив прийти будь-якої миті.
«Засинай, це твій останній шанс!»
У кімнаті западала тиша, яку порушувало лише шурхотіння сторінок книги, що її читала Флора. Двадцять хвилин по тому з коридору долинав голос матері, яка наказувала вимкнути світло.
Якщо вона не засинала до тієї миті, це означало, що у неї нічого не вийде.
«Тобі не вдалося заснути, і зараз вона прийде».
Відтоді хвилини й години тягнулися в напруженому очікуванні.
«Ніколи не спи горілиць!»
Якщо Амая чекала в такій позі, вона відчувала не лише тепло її дихання, а й близькість її губ, дотик її волосся на обличчі, крихітні крапельки гарячої слини, що забризкували їй щоки, а це було нестерпно.
«Ніколи не спи горілиць!»
Також вона відверталася від дверей, аби не піддатися спокусі розплющити очі й вдивлятися в темряву. Щойно Амая бачила її силует на порозі, починала невпинно тремтіти. Так, дівчинка відразу заплющувала очі й удавала, ніби спить, але було пізно; обидві знали, що вона не спала, обидві знали, що вона її бачила. Їй здавалося, що це посилювало задоволення її мучительки, що та живилася її страхом, коли нахилялася нижче й шепотіла:
— Спи спокійно, маленька сучко. Господиня не з’їсть тебе цієї ночі.
Амая добре чула, як текла її водяниста слина й скреготіли її зуби. Чула, як напружувалися м’язи її шиї та обличчя, коли Росаріо посміхалася, а вона помирала від страху.
«Ні, не дивись на двері».
Тепер дівчинка завжди дивилася на стіну. Зачувши її кроки в коридорі, вона заплющувала очі, завмирала й молилася:
«Отче наш Отче наш Отче наш...»
Розвертаючись до стіни, вона була такою ж беззахисною, як і в інших позах — горілиць або обличчям до дверей. Однак цей вчинок, вираз її обличчя і положення тіла передбачали певну зухвалість, що ображала матір, рівною мірою дратувала й тривожила, роздмухувала лють, поглиблювала зневагу і насамперед бентежила. Мати знала, що мала владу над нею і до смерті лякала її, проте, коли Амая вперше насмілилася повернутися обличчям до стіни, щось змінилося. Дівчинка почула, як вона увійшла до кімнати й наблизилася до ліжка. Її погляд впився у дитину, яка так міцно стулила повіки, що було неможливо не помітити, що вона прикидалася сплячою. Амая відчувала її подих на своєму вусі й на щоці, відчувала жар її губ. Росаріо відкрила рота, нахилилася дуже близько до неї і зробила такий глибокий вдих, що кілька м’яких волосинок дівчинки прилипли до її зубів. Вона затремтіла від безпорадності й щось промимрила, пориваючись заговорити, але зрештою промовчала. Аж раптом жінка випросталася, тримаючи в роті дитяче волосся. Рухаючись, наче у сповільненій зйомці, вона відступила до дверей спальні й завмерла там, довго, надзвичайно довго спостерігаючи за Амаєю, поки та лежала з широко розкритими очима й молилася в темряві:
«Отче наш Отче наш Отче наш...»
18. Смичок
Новий Орлеан, Луїзіана
Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.
Амая розплющила очі. Невже вона заснула?
— Саласар, — прошепотів Джонсон, — телефонує агент Дюпре.
В автомобілі загримів голос Дюпре. У неї паморочилося в голові.
Вона зосередилася, силкуючись зрозуміти, про що він говорить.
— Поліція знайшла мертвою цілу родину всередині їхнього будинку в Тампі, Флорида. Агенти Емерсон і Такер перебувають на місці події. Вони на конференц-зв’язку. Агентко Такер, ми слухаємо вас.
Голос Такер, що бринів десь удалині, був майже невпізнанним. Агентка перелічувала збіги з іншими вбивствами. Амая ще не виплуталася з павутиння сну. Слова Такер були незрозумілими через поганий зв’язок і сильний акцент, тож вона мала докласти зусиль, аби щось розібрати.
— Йдеться про родину Семюелз, але вона нічим не відрізняється від попередніх. Таке враження, ніби ми знову в Техасі. Все сходиться. Батько, мати, троє дітей — двоє хлопчиків та одна дівчинка — і бабуся. Сліди від мотузок, постріли в голову, двадцять другий калібр, батьківська зброя, голови розвернуті на північ, вік жертв збігається.
— Ми помилилися. Він обрав Флориду замість Нового Орлеана, — бідкався Джонсон.
— Ні, ми не помилилися. Там працює половина групи, — заперечив Дюпре.
«Половина», — смиренно подумав Джонсон.
— Агенти Емерсон і Такер продовжать розслідування. Вони наглядатимуть за тілами жертв, оглянуть місце події і всі знайдені там предмети. Щойно надійде дозвіл на перевезення трупів, агенти поїдуть до моргу і будуть присутніми на розтині. Ми залишимося тут. Минуло лише чотири дні після вбивства Алленів. Очевидно, що вбивця поспішає. Що б не спонукало його розправитися з цими родинами, він мчить на всіх парах. Гадаю, він приїде сюди, — мовив Дюпре. — Не проґавить такого шансу.
— Агентко Такер, — перебила Амая, — говорить інспекторка Саласар. Де ви зараз? На місці події?
— Так, ми оглядаємо тіла разом із коронером, — пролунав металевий голос Такер.
— Перевірте, чи не лежить поряд із тілами скрипка. Якщо ви подивитесь на загиблих знизу вгору, то, напевно, знайдете її десь позаду або над їхніми головами. Ймовірно, що скрипка недбало валятиметься, нічим не виділяючись з-поміж інших предметів, що висять на стінах або розкидані на підлозі.
Минуло менше двох секунд, і Такер підтвердила:
— Так, там є скрипка. Приблизне розташування — між головами матері й старшого сина. Злегка нахилена праворуч і напівприкрита перевернутим стільцем. Звідки ви знали?
— Саласар, поясніть мені, в чому річ, — звелів Дюпре.
Амая заплющила очі, знову притулилася головою до віконця і махнула рукою Джонсону, надаючи йому слово.
Оскільки Джонсон був хорошою людиною, він одразу примирився з Амаєю і відповів:
— Агенте Дюпре, ми приїхали. Детектив Булл паркує автомобіль у дворі готелю. Побачимось за хвилину. Агентко Такер, пошукайте смичок. Це важливо. Якщо їх убив диригент, ви його не знайдете.