20. Проповідник
Вулиця Бурбон, Новий Орлеан
22-га година суботи, 27 серпня 2005 р.
За цілий день агенти нічого не їли, крім бутербродів, які їм принесли власниці готелю «Дофін», поки вони вивчали матеріали справ.
В одному з кутків бару хтось грав на піаніно, і ця мелодія поєднувалася зі звуками музики, які долинали з вулиці, проникаючи до приміщення крізь розчахнуті двері. М’яке світло золотило бежеві стіни, що подекуди блищали так яскраво, наче були пофарбовані олією. Праворуч від шинкваса виднілася маленька арка, крізь яку можна було потрапити до внутрішнього дворика. Дюпре повів їх туди, бажаючи показати щось цікаве. З балконів горішнього поверху звисали в’юнкі рослини, що стелилися прямісінько над головами гостей і майже повністю вкривали мури. Лише внизу, там, куди сягало сяйво свічок, було видно, що початковий колір був світлішим за бурштинову гаму, яка переважала в барі.
— Цей дворик ніколи не ремонтували й не перефарбовували, — пояснив Булл. — Саме так він виглядав, коли його побудували в 1930 році. Подейкують, що раніше цей будинок належав меру міста.
Чорні оксамитові стільці оточували мініатюрні столики, які офіціанти пересували туди-сюди залежно від кількості гостей. Новоприбульці зсунули два столики, щоб сісти всією групою. Білл і Булл влаштувалися поряд із Джонсоном; Амая вмостилася за сусіднім столиком разом із Дюпре. Скидалося на те, що колеги зробили це навмисно — мабуть, помітили виразні погляди Шарбу в її бік. Вони замовили б’єнвільські устриці й фетучіне з річковими раками, що видалися їй дуже смачними, хоча її супутники не втомлювалися повторювати, що зараз недоречно куштувати раків.
— Вам треба приїхати весною, коли настає сезон ловлі, — мовив Булл до Амаї. — На порогах більшості будинків виставляють crawfish boil для приготування нашої традиційної страви з морепродуктами. Креветок, раків і крабів варять з кукурудзою і картоплею, а потім перевертають усю цю масу на застелений газетним папером стіл і їдять руками, умочуючи пальці в розтале масло й гострий соус.
На щастя, Дюпре зумів заінтригувати суддю своїм клопотанням і той видав дозвіл на ексгумацію. Залишалося чекати, коли судмедексперти сповістять їх про результати розтину Джозефа Ендрюса старшого.
Коли Амая обійшла місто вдень, у неї склалося враження, що мешканці прислухалися до порад мерії і представників влади штату, але, прогулявшись Французьким кварталом і вулицею Дофін, вона була неабияк вражена кількістю пияків із пляшкою пива в руках.
Обпершись об капоти автівок, припаркованих обабіч вулиці, вони святкували наближення урагану, глузуючи з гіпотетичної сили бурі, що має таке сексуальне ім’я, як Катріна.
На вулиці Бурбон запахи старого пива змішувалися із запахом свіжого, внаслідок чого звичний для цього місця сморід слабшав. Гарячий полуденний сопух відступав надвечір, коли температура повітря трохи знижувалася. Всі недобрі запахи розчинялися у пахощах, якими віяло з кількох відчинених ресторанів, у вишуканих ароматах жіночих парфумів, що зупиняли перехожих своїми невидимими руками, спокушаючи їх розважитися в нічних клубах. Ілюзорний недільний спокій, який привернув увагу Дюпре опівдні, безслідно зник. Зараз тут вирувало життя: сила-силенна людей піднімалася і спускалася вулицями. Амая помітила, що чимало новоорлеанців наділи святкові капелюхи, намиста або карнавальні маски. Піарник якогось стриптиз-клубу звернувся до їхньої групи й запросив увійти до зали, пофарбованої в кольори американського прапора, пообіцявши, що там виступатимуть справжні патріотки. Посеред вулиці, в кількох метрах від закладу, височів поміст, де несамовито кричав якийсь проповідник, вказуючи пальцем на всіх, хто підходив до патріотичного клубу.
— Покайтеся, грішники! Кінець уже близько. Господь обрушить на вас свій гнів. Сьогодні ви віддаєтеся хіті, а завтра плакатимете, мов діти. Та буде пізно.
Розвеселившись, Амая посміхнулася, знизала плечима й по-змовницьки глипнула на Дюпре. Вона не вперше бачила вуличного проповідника й не вперше чула пророцтва про кінець світу, але безперечно, що поява такого дивака в місті, на яке насувався ураган, набувала особливого значення.
Булл став поряд із Дюпре й прошепотів щось йому на вухо. Дюпре рушив далі, дещо зчудовано глянувши на поруччя балкона, куди вказував Булл (саме там він бачив стареньку, що привітно махала йому рукою сьогодні вранці). На превеликий подив Джонсона й Амаї, проповідник зіскочив із трибуни й, зробивши два великі стрибки, наздогнав Дюпре й загрозливо постукав пальцем по його плечу. Дюпре видав приглушений стогін, неначе йому було важко дихати, й сунув руку в кишеню, шукаючи подарований Нянькою талісман вуду. Та згадав, що лишив його в іншому піджаку. Білл Шарбу миттєво підбіг до них і блискавичним жестом скрутив нападнику руки за спину. Другою рукою він обхопив його за шию, позбавивши можливості рухатися.
— Спокійно, друже, — пошепки мовив до нього Шарбу. — Можеш кричати скільки завгодно, але торкатися заборонено.
Так званий апостол одразу здався.
— Більшість із них не становлять загрози, але часом вони надто захоплюються своїми пророцтвами. Гадаю, наближення урагану зводить їх із розуму. Вам боляче? — спитав Шарбу.
Дюпре хитнув головою, даючи зрозуміти, що нічого страшного не сталося.
— Звичайний м’язовий спазм. Йдеться про давню травму. Вона болить весь день. Напевно, впливає вологість.
Амая потупилася. На обличчі Дюпре відбився не фізичний біль. Це відчуття було їй знайоме. Вона крадькома піднесла руку до голови й торкнулася шерехатого краю ледь помітного старого шраму під волоссям. А наступної ж миті докорила собі за те, що згадала про нього. Вона могла місяцями не звертати уваги на той шрам. І майже забула би про його існування, якби не розмова з тіткою і не вираз обличчя Дюпре, що роз’ятрили її рану.
Замислившись, дівчина обводила шов пучкою пальця і водночас насолоджувалася інжирним морозивом, яким її пригостив шеф-кухар. Зазвичай вона не їла солодкого. Пахощі гарячого цукру, борошна, розплавленого масла не збуджували її так, як інших людей. Вона відмовилася від традиційного новоорлеанського десерту — пирога з горіхом пекан, але її байдужість до смаколика лише розпалила цікавість шеф-кухаря, який не заспокоївся, доки не вмовив її скуштувати один із десертів, що видався їй привабливим.
— Спершу я не був певен, що все вийде, бо їхня манера працювати дуже відрізняється від нашої. Але зараз я бачу, що вони неабияк допоможуть нам.
— Перепрошую? — мовила Амая, відволікшись від своїх думок.
— Білл і Булл. — Дюпре кивнув у бік шинкваса, де двоє новоорлеанських детективів жваво теревенили з Джонсоном і просили офіціанта підвищити гучність телевізора.
Зображення урагану, що кружляв над Мексиканською затокою, заполонило весь екран. Шарбу здійняв руку, і в барі запала тиша. Почувся закадровий голос, що супроводжував заворожливе насування бурі:
«Під час проходження циклу заміни ока урагану вітри тимчасово послабшали, але ураган вдвічі збільшився в радіусі, внаслідок чого розпочався другий період посилення».
Почувся роздратований шепіт — приблизно так реагують уболівальники, коли їхня команда пропускає гол. На цьому все закінчилося. Знову заграла музика. Ніхто не помчав до дверей, ніхто не вибіг із бару, перевертаючи стільці. Шарбу і Булл продовжили розмову з Джонсоном та офіціантом.
Амая замислено кивала, спостерігаючи за ними. Аж раптом Дюпре сполошив її:
— Вам сняться мертві, інспекторко Саласар?
Вона збентежено позирнула на нього, сумніваючись, що він справді поставив їй таке запитання.