Руки Емерсона завмерли на клавіатурі. Він уважно спостерігав за нею, чекаючи на подальші розпорядження. За місяці співпраці він навчився вгадувати, що означає її пасивність, адже ця енергійна, авторитарна жінка зупинялася лише для того, щоб поміркувати. Якусь хвильку вона сиділа нерухомо й майже не кліпала очима, обводячи поглядом кімнату, повільно переходячи з одного предмета до іншого. А потім верталася у реальність. Саме тоді визрівало рішення.
Нарешті вона підняла погляд. Скориставшись нагодою, Емерсон мовив до неї:
— Агентко Такер, я роздобув фотографії родини Нельсонів, які просила інспекторка Саласар; більшість узяті зі шкільних архівів та офіційних документів. Зображення недостатньо чіткі, але...
Такер підійшла до столу. Емерсон відсунув стілець назад, звільнивши для неї місце перед екраном. Вона взяла мишку й заходилася продивлятися зображення. Емерсон уже встиг переглянути їх і проаналізувати кожну деталь.
Сеньйора Нельсон була вродливою жінкою, надто привабливою для такого чоловіка, як Ленкс. Хлопчики були схожі на матір. Дівчинка відрізнялася від них. Вона мала похмурий вигляд: може, не любила фотографуватися, а може, була звичайною дівчинкою раннього підліткового віку, що сердилася на весь світ або дулася з якихось інших причин.
Агентка Такер відклала мишку, розвернулася і, обпершись ліктями об стіл, сіла навпроти Емерсона.
Той чекав на її слова з нетерпінням кота, який облизується на блюдечко з молоком.
— Я поговорила з очільницею рятувальної служби й звірила графік виїздів групи зі списком документів, надісланим департаментом поліцейського персоналу Маямі: йдеться про заяви на відгул, які подавав Нельсон починаючи з квітня. Він побував у всіх місцях, де сталися вбивства: у квітні вирушив до Бруксвіля, а три дні тому — до Тампи. Детектив був у Ґальвестоні, коли вбили Ендрюсів, а сьогодні приїхав до Нового Орлеана з майже стовідсотковою ймовірністю. Щоразу Нельсон обирав райони, вражені бурею, торнадо чи ураганом.
— Це він. Той, кого ми шукаємо, — сказав Емерсон.
— Я теж так думаю. Я намагаюсь зв’язатися з Мейґсом — координатором його групи, але у нас немає підтвердження його перебування в Кейп-Мей, Нью-Джерсі, та Кілліні, Техас, у лютому та березні.
Емерсон проковтнув наживку.
— Тоді Нельсон працював у Ґальвестоні. Можна зателефонувати до департаменту поліцейського персоналу і запитати у них, — запропонував він, глянувши на годинник. — Сьогодні неділя, сподіваюсь, там хтось чергує...
Такер промовчала. Ще тільки бракувало, щоб потім їй закидали, що вона наказала Емерсону зателефонувати туди, куди збирався дзвонити Дюпре. Вона просто повернулася до нього спиною, дозволивши йому набрати номер.
Коли Емерсон повісив слухавку, він усміхався.
— Його заяви на відгул збігаються з датами, коли він мав супроводжувати рятувальну групу.
Агентка Такер прихилилася до столу, піднесла руку до підборіддя і, пронизуючи Емерсона поглядом, замислилася про щось своє.
— Гадаєте, сеньйора Нельсон — одна з тих жінок, які рано лягають спати?
Емерсон не відповів. Працюючи з нею, він навчився визначати, що такі запитання не мали стосунку до бажання порадитися. Він підвівся і підхопив свій піджак; затримався лише на мить, згадавши про світлини, які треба було відправити електронною поштою.
Такер підійшла до дверей, озирнулась і відповіла так, неначе це не вона, а Емерсон озвучив те питання:
— Для всього свій час. Ходімо.
Щойно Амая почала сеанс на своєму комп’ютері, як побачила той знак — імовірне слово, надряпане на скрипці, — що заповнював весь екран.
Вона одразу запитала себе, чи утворюють ці лінії літери N та Е, чи може незавершений штрих виявитися літерою L.
— Схоже на дитячий почерк, — пролунав чийсь голос за її спиною.
Озирнувшись, вона побачила детектива Булла з двома філіжанками кави в руках.
— Я вирішив трохи відпочити й подумав, що ви, можливо, захочете кави. — Він простяг їй одну з філіжанок.
Амая подякувала йому усмішкою.
— Ви сказали, що це схоже на дитячий почерк, — не збиваючись на іншу тему, мовила вона й жестом вказала на сусідній стілець.
Детектив усміхнувся і сів біля неї, радіючи, що може допомогти.
— Я маю шестирічного сина й десятирічну доньку. Це нагадує їхній почерк. Вони завжди пишуть маленькими літерами.
Амая по-іншому подивилася на зображення. Може, ці лінії справді скидалися на дитячий почерк.
— Хоча не виключено, що це почерк дорослого, який багато пише рукою.
Заінтригована, Амая знову перевела на нього погляд.
— Поясніть, будь ласка, — попросила вона.
— Едісон від самого початку мала гарний почерк. Однак Ліам — молодший син, — так би мовити, відстає від неї. Я вважаю, що почерк відбиває особистісні риси, а мій син — яскрава особистість. Та вчителька Ліама дотримується іншої думки й постійно пише зауваження під його контрольними роботами.
Амая кивнула, заохочуючи його продовжувати.
— Минулого тижня вчителька написала примітку під одним із виправлених текстів. Я неодноразово читав її коментарі й бачив зразки почерку інших вчителів, однак ця жінка так мене дратувала, що я звернув увагу на те, що вона не повністю промальовує літери «s» та «е», а літери «m» та «n» пише хвостиками догори, а не донизу. Я сам так роблю. Проблема в тому, що подібні звички дорослої людини сприймаються як індивідуальна особливість, а дітей чомусь шпетять. Вона написала щось на кшталт: «Ліам має покращити свій почерк. Мені дуже важко розібрати, що він пише». Я відповів їй, написавши другу примітку дуже чітким почерком: «Вибачте, вчителько, але я не можу розібрати ваш почерк».
Амая від душі посміялася.
— Як вона зреагувала?
— Дуже добре, це неабияк розвеселило її. Ввечері Ліам повернувся зі школи й приніс нове послання: «Туше. Удар зараховано. Але Ліам усе одно має покращити свій почерк».
Амая зосередилася на карлючках, хоча усмішка не сходила з її обличчя.
— Як ви познайомилися з агентом Дюпре? — раптом випалила вона й розвернулася до Булла, щоб побачити вираз його обличчя.
Перші кілька секунд детектив виглядав збентеженим, але він миттєво опанував себе.
— Ви були поряд, коли нас познайомили вчора вранці, — відказав він.
Посміхнувшись, вона цокнула язиком і нахилила голову вбік, відверто демонструючи розчарування.
Пролунав сигнал: на її електронну пошту надійшло повідомлення від Такер. Обіцяна фотографія. Амая позирнула на Булла, і той відразу підвівся.
— Я піду. Вам треба працювати.
— Ви не відповіли мені, — підколола його вона, прикидаючись ображеною.
Щойно файл відкрився, Амая зрозуміла, що мала на увазі Такер, сказавши, що ця світлина навряд чи стане їй у пригоді.
Бред Нельсон був подібний до Мартіна Ленкса за такими параметрами: вік, зріст, тілобудова, колір волосся та очей. Але все його лице було вкрите шрамами. Вона збільшила зображення, щоб роздивитися їх зблизька, хоча знала наперед, що їй не вдасться застосувати програму розпізнавання облич. Пошкодження вогнем. Краї шрамів були товстими й блискучими — вони тягнулися від чола до підборіддя, найбільше зачепивши ніс і ліву вилицю. Судячи з усього, Нельсону зробили кілька операцій з пересадки шкіри. Шви, вочевидь, змінили лінію росту волосся. Відмітини виглядали чіткими й добре окресленими. Рожевий колір — ознака свіжих рубців — був відсутній. Безперечно, йшлося про давні травми. На знімку Бред Нельсон позував із групою товаришів. Окуляри з тонкою оправою були майже непомітними. Він усміхався. Виличний м’яз був почасти зруйнований, а маленькі зморшки довкола очей заважали визначити, чи була ця усмішка щирою. Щока виявилася не менш пошкодженою, і м’язи теж постраждали. Перенапружена тканина шрамів біля рота зсувала шкіру вправо, внаслідок чого усмішка виходила кривою. Однак поза Нельсона була гордовитою і безтурботною, типовою для людини, яка почувається комфортно в колективі й підтримує добрі стосунки з колегами.