Амая відкрила інші файли, надіслані Такер та Емерсоном. Вони не знайшли сімейного портрета Нельсонів. Фотографії хлопчиків, напевно, було взято зі шкільних архівів, а фотографію дружини — з водійського посвідчення. Попри це, не підлягало сумніву, що на документі зображена вродлива брюнетка з великими очима. Нафарбоване обличчя, злегка завиті локони. Вона усміхалася і дивилася прямо в об’єктив. Якщо ця жінка позувала так розкуто для офіційної фотографії, вона, радше за все, поводилася так і в повсякденному житті. Її звали Сара. Повна протилежність дружини Мартіна Ленкса. Обоє синів були схожі на неї. Ділан і Джексон. Дуже гарні. Темне волосся, виразні очі. Старший усміхався, а середній мав серйозний вигляд. Натомість донька відрізнялася від них. Її звали Ізабелла. Волосся було каштановим із рудуватим відтінком і дещо хвилястим, як у Нельсона. Амая запитала себе, чи успадкувала дівчинка риси батька або іншого родича. Скопіювавши зображення, вона знову відкрила файл із сімейним портретом Ленксів, хоча знала, що програма не дає змоги простежити схожість із представниками другого покоління. Сини Ленкса мали каштанове волосся — точнісінько таке, як у матері, а їхня сестра — буйні руді кучері ірландської принцеси. Вона зіставила обличчя дівчат. Кучерики Ізабелли були не такими тугими й значно менш яскравими, ніж вогняна шевелюра доньки Ленкса. Та загалом ішлося про підлітків із різних епох, між якими було стільки ж розбіжностей, скільки й подібностей. Усі ці порівняння не мали сенсу.
Амая перевела погляд на світлину Бреда Нельсона й поклала її біля портрета Мартіна Ленкса, запитуючи себе, чи був би здатен цей чоловік спотворити себе, щоб уникнути покарання за вбивство власної родини. Вона вирішила, що так. Ленкс мав високу самооцінку, що ніяк не залежала від його зовнішнього вигляду. Він вважав своєю перевагою моральні переконання, завдяки яким досягав досконалості. Така банальність, як зовнішність, не могла зруйнувати цей непохитний ідеал.
Була десята година ночі, коли на іншому кінці дроту, у Ґальвестоні, пролунав веселий жіночий голос.
— Будинок Рідів. — Здалеку доносилися якісь шуми й звуки музики.
— Добрий вечір, сеньйоро. Вибачте, що турбую вас о такій порі.
Я — агент Дюпре з ФБР. Хотів би поговорити з капітаном Рідом.
— Зараз покличу, — неохоче відповіла жінка. Відчувалося певне роздратування.
Кілька секунд нічого не було чути, крім музики й гучних голосів. Потім слухавку взяв якийсь чоловік.
— Капітан Рід.
— Капітане, я — агент Дюпре з ФБР. Мені дали ваш номер у відділку. Перепрошую, якщо телефоную невчасно. Здається, у вас якесь свято. Однак я маю поговорити з вами. Це дуже важливо.
— Сьогодні день народження моєї дружини, ми святкуємо вдома. Та не переймайтесь, я розумію, що справа термінова. — Він, певно, зачинив двері, бо далекі шуми стихли. Коли капітан продовжив розмову, його голос був напруженим. — Хтось із ваших співробітників зателефонував пізно ввечері до департаменту поліцейського персоналу й попросив надати інформацію про всі відгули, які брав детектив Нельсон, коли працював у нас, хоча я не розумію, навіщо...
Дюпре метнув запитальний погляд на Джонсона.
Агент одними губами вимовив «невблаганна Такер» і зробив жест, що виражав невіру і невдоволення водночас.
Дюпре на секунду заплющив очі й видихнув повітря через ніс, після чого провадив далі:
— Капітане, мене супроводжують інспекторка Саласар і агент Джонсон. Нам треба дещо спитати про детектива Бреда Нельсона й справу родини Ендрюсів.
Почулося зітхання. Голос капітана став засмученим.
— Запитуйте. Що вас цікавить?
Дюпре відразу перейшов до справи:
— Як давно ви знаєте Бреда Нельсона?
— Дванадцять років.
— Як ви оцінюєте його з професійної точки зору?
— Хороший поліціянт, але його людські якості я ціную вище. Добрий, шляхетний чоловік, який не втратив людяності через роботу в поліції. Він досі здатен співчувати жертвам.
— Чи знаєте ви, що сталося з його обличчям?
— Так, це трапилося давно, у Бостоні, до нашого знайомства. Можливо, саме тому він так щиро ставиться до тих, хто страждає... Власник старого будинку, де він винаймав помешкання, влаштував підпал, щоб отримати страхове відшкодування. Пожежа забрала життя десяти осіб. Його врятував пожежник. Нельсон не любить говорити про це. Коли він вийшов із лікарні і набрався сил, то спробував вступити на службу до пожежної охорони. Тілесні пошкодження завадили йому скласти нормативи з фізичної підготовки, але він домігся того, щоб його прийняли до поліції. Потім Нельсон познайомився зі своєю дружиною, у нього народилися діти, і він почав працювати в моєму відділку. Більше я нічого не знаю. Як я вже казав, він волів розповідати про це якомога менше.
— Чи є якась причина, що дозволяє вам думати, що справа про вбивство Ендрюсів розслідувалася недостатньо ретельно?
— Ні, я вважаю, що поліція зробила все можливе. Та всі ми — живі люди, а люди час від часу переживають важкий період у житті.
— Що ви маєте на увазі?
— Зазвичай ми багато розмірковуємо про те, як стрес, викликаний напруженою роботою, негативно позначається на особистому житті працівників поліції. Та насправді ми говоримо про людей, а не про роботів, тож природно, що часто трапляється навпаки: особисте поширюється на професійне. Коли поліціянт має проблеми вдома... це може вплинути на виконання службових обов’язків. Я не стверджую, що це стосується Нельсона, але не підлягає сумніву, що під час розслідування він був доволі пригніченим.
— Ви натякаєте на те, що Нельсон розлучився з дружиною?
У телефоні щось затріщало, і відповідь капітана Ріда не вдалося розчути.
— Капітане Ріде, ми телефонуємо вам із Нового Орлеана. Боюсь, що зв’язок погіршується через наближення урагану. Ми не розібрали вашої останньої фрази. Чи не були б ви такі ласкаві повторити її?
— Я сказав: сумніваюсь, що слово «розлучився» тут є доречним. Що вам відомо?
— Нам відомо, що його дружина переїхала до Флориди разом із дітьми. Три місяці по тому Нельсон приєднався до неї, хоча вони не живуть разом.
— Послухайте, я поважаю Нельсона. Не можу назвати його близьким другом, але ми завжди підтримували хороші стосунки — сімейні обіди, пікніки й таке інше. Він нічого не казав про проблеми свого подружнього життя. Навіть не натякав на це. Коли вони поїхали з Ґальвестона, моя дружина розповіла мені, що Сара часто жалілася, ніби він надто вимогливий до дітей. Прискіпувався до всього: до планування дня, друзів, навчання... Хай там як, а в цьому немає нічого дивного: багато поліціянтів поводяться так зі своїми дітьми. Гадаю, вони намагаються захистити їх від тих бід, які добре знають і бачать щодня, але Нельсон, вочевидь, перегинав палицю.
— Він бив їх?
— Я ніколи не чув про таке.
— Але?..
— Це сталося за пару тижнів до вбивства Ендрюсів. Сусіди повідомили, що з будинку Нельсона доносяться галас і крики. Туди прибув поліцейський патруль. Дітей вдома не було. Сара дозволила їм піти в гості й залишитися там ночувати. Саме це стало причиною суперечки, що переросла в гучний скандал. Коли патрульні потрапили до будинку, вони виявили, що Сара зачинилася в спальні. Нельсон не чіпав її, проте влаштував погром в інших кімнатах і розтрощив меблі. Попри це, вона вирішила не писати на нього заяви в поліцію. Патрульні подзвонили мені й відвезли його до відділку, де він і провів ніч. Наступного дня, коли Нельсон заспокоївся, я привіз його додому. Увійшовши туди, я не повірив своїм очам: складалося враження, ніби там пронісся смерч, і, судячи з усього, це трапилося не вперше, хоча раніше він не дозволяв собі заходити так далеко. Сара забрала дітей і поїхала. Повернулася до Флориди, де мешкала її рідня, знайшла роботу за спеціальністю (вона — агентка з нерухомості) і сказала йому, що не повернеться. Того ж дня Нельсон подав заяву на переведення до тамтешнього відділку з метою возз’єднання родини. Я спробував переконати його дати їй спокій, проте він сказав, що кохає її і може все змінити. Саме тоді зчинилася буря, і Ендрюсів знайшли мертвими, а потім той бідолашний хлопець став наполягати, що скрипка не належала його родині, що її приніс хтось чужий... що розслідування не проводилося належним чином.