— Може, вимкнути світло? — спитав Шарбу.
Перш ніж вона встигла відповісти, у всій будівлі запала темрява. Стало тихо, і навіть телефони аварійної служби замовкли. За вікном люто ревів ураган, і від цього страшного гуркоту здригалися шибки.
— Бачу, що в Новому Орлеані полюбляють крайнощі, — пожартував Джонсон. — Якщо вже вимикають світло, то конкретно.
Місячний промінь окреслив профіль Амаї, яка підійшла до вікна.
— Електроенергія зникла скрізь, — зауважила вона, визирнувши надвір. — Світла немає у всьому районі, принаймні в тій частині, яку видно звідси.
— Заспокойтесь, дуже скоро ввімкнеться аварійний генератор! — вигукнув хтось із коридору.
Амая Саласар не любила темряви. Вона не знала, чи колись відчувала спокій при вимкненому світлі. Якщо й так, вона цього не пригадувала. Відтоді як дівчина пам’ятала себе, вона завжди ставила лампу біля ліжка — світло мало бути тьмяним, аби дати їй змогу заснути, але достатньо яскравим, аби, розплющивши очі, вона могла розгледіти місце свого перебування, впевнитися, що там безпечно, що ніхто не схилиться над ліжком, погрожуючи з’їсти її душу. Часом це бувало складно, особливо тоді, коли Амая вирушала у відрядження і мала спати в готелі або гостювала у знайомих. Однак вона вдавалася до різноманітних хитрощів — ховала лампочки в шафі; лишала напіввідчиненими двері ванної кімнати; не опускала жалюзі на вікнах, що виходили на вулицю, внаслідок чого в спальню проникало світло ліхтарів; будувала «піраміду» з книг, невеличких предметів, шаликів, хусток або власної валізи, а потім використовувала її як екран, що встановлювався перед яскравою лампочкою, стратегічно розташованою на підлозі, — таким чином досягався необхідний рівень світла, що дозволяв спати й водночас бачити все, що відбувалося довкола. Вона рідко ділила ліжко з кимось, але про всяк випадок вигадала пояснення, яке, хоч і не відповідало дійсності, було найближчим до істини. Мовляв, її лякали кошмари; жахіття, породжені тим, що їй доводилося бачити на роботі. Та ніхто з її коханців ніколи не цікавився, чому вона це робить. Амая запитувала себе, що б вони сказали, якби вона зізналася, що не вимикає світла, бо боїться, що її з’їсть привид із минулого.
Вона не любила темряви. Тим паче темряви в поєднанні з тишею, адже тиша дозволяє розчути всі звуки. Можливо, тому Амая запитала у Джонсона:
— Агенте Джонсоне, чим вас дратує Такер?
— Так, — підхопив детектив Шарбу, явно розвеселившись. — Чим вас дратує Такер? Говорячи з нею по телефону, ви три чи чотири рази перебивали її. А коли ви розмовляли з капітаном відділку Ґальвестона, мені здалося, що ви назвали її...
— Невблаганна Такер, — завершив фразу Джонсон.
Якщо не рахувати скупих відблисків, що пробивалися з коридору — звідти, де горіли світлові покажчики аварійних виходів, — усюди панував морок. Амая не бачила Джонсона. Ось чому її здивувало, коли він відповів:
— Вона мені не подобається.
Це зізнання, позбавлене будь-яких виправдань або вивертів, було таким щирим, що Амая і Шарбу зареготали.
— Стривайте, — заспокоївшись, попросив Шарбу. — Деяких людей ми терпіти не можемо через запах їхнього одеколону, тембр голосу або манеру пити каву. Це ваш випадок? Чи ви справді її ненавидите?
Джонсон замислився на пару секунд.
— Мені б хотілося вірити, що я не відчуваю істинної ненависті ні до кого, за винятком педофілів, серійних убивць і ворогів Америки. — Було очевидно, що він посміхається, вимовляючи ці слова. — Агентка Такер не подобається мені, бо їй бракує відданості.
Амая обміркувала його відповідь:
— Відданість видається мені абстрактним поняттям — принаймні у вашому трактуванні. Я можу зрозуміти відданість тим, хто нас любить, нашим рідним, друзям дитинства... Мені важко судити, бо я вперше проводжу розслідування з групою, хоча, само собою, я проходила практику в університеті і працювала в поліції. Я розумію, наскільки важливо бути чесною і виконувати свій обов’язок, але я ніколи не відчувала себе невід’ємною частиною колективу, і ніхто не вимагав від мене безумовної вірності.
Джонсон не погодився.
— Ви кажете, що погано розумієтесь на цій темі, але за кілька годин ви виявили більшу відданість нашій групі, ніж Такер за все своє життя. А ще мене обурило, що вона дзвонила до Ґальвестона, хоча Дюпре сказав їй, що зателефонує капітану, щойно закінчить розмову з нею. — Він сердито засопів. — Невблаганна Такер! Повірте мені: якби працівники Національного ураганного центру були знайомі з нею, вони б назвали цей ураган на її честь. Така ж безжальна, руйнівна сила. Відсутність відданості шкодить розслідуванню; той факт, що вона випередила інших у гонитві за славою, міг справити погане враження на капітана Ріда. Ця жінка не подобається мені, та й годі! Хіба ви не помітили, як вона трималася під час нашої бесіди? Якщо позиція Нельсона здалася їй дивною, чому вона не поділилася своїми підозрами з групою, щоб ми всі могли взятися до роботи? Я знаю, що вона розумна. Причина такої поведінки полягає в тому, що Такер — кар’єристка. Запевняю вас, вона передасть керівництву персональний звіт, де чітко й зрозуміло розпише, якими ідеями, версіями або здобутками можна завдячувати їй. Вона не хоче бути відданою ні Дюпре, ні нашій групі.
Амая осмислювала почуте.
— А Емерсон?
Фиркання Джонсона стало гучнішим. Вона була певна, що він хитнув головою.
— Емерсон — підлиза. Не надто талановитий, хоча вміє працювати в команді. Знає, що Такер розумніша за нього, тож, якщо він відмовиться бути її тінню, ніяке кар’єрне зростання йому не світить. Ось чому він служить їй. Емерсон — поплічник. Тупуватий, але відданий.
— Ви добре знаєте Дюпре. Якої думки він про неї, чому тримає її у своїй команді?
— Його не хвилює нічого, крім належного розслідування, а Такер — дуже хороша фахівчиня. До того ж йому байдуже. — Трохи помовчавши, він сумно додав: — Такер наступає Дюпре на п’яти, а він нібито не переймається.
— Стривайте, — посміюючись, мовив Шарбу, — скидається на справжню змову.
Амая висловлювалася більш конкретно.
— Гадаєте, Такер зазіхає на посаду Дюпре?
Джонсон засміявся без особливої охоти.
— Її бажання — одна річ, а її можливості — зовсім інша. Такер — чудова слідча, але Дюпре — голка в копиці сіна. Подібні агенти народжуються раз на п’ятнадцять чи двадцять років. Найвищий рівень. Такер здається мені невідданою, бо так воно і є. Вона вчиняє егоїстично, висуваючи свої амбіції на перший план і нехтуючи інтересами групового розслідування. Скажу вам відверто, Саласар: я не належу ні до «голок у копиці сіна», ні до «поплічників»; я б ніколи не став аплодувати інтригану лише для того, щоб заручитися підтримкою впливової особи.
Амая кивнула, згадавши, що чула ті самі слова від Дюпре, коли вони розмовляли на сходовому майданчику.
— А ви часом не знаєте, чим заклопотаний наш начальник? — насмілилася спитати вона. Можливо, її надихнула темрява, якої вона так боялася. — Ви теж бачили, що він про щось шепочеться з детективом Буллом.
— Інспекторко Саласар, ви маєте зрозуміти одну важливу рису Дюпре: він завжди чимось заклопотаний, випереджає всіх на один крок, зазирає у завтрашній день; усе це, безсумнівно, сприяє тому, що він має стурбований вигляд, наче Атлант, що несе світ на своїх плечах.
— Я помітив, що він рідко усміхається, — зауважив Шарбу.
— Так, Дюпре — серйозна людина, але слід визнати, що він виявляє надмірну стриманість відтоді, як ми прилетіли до Нового Орлеана.
Амая звернулася до Шарбу, чиє обличчя розчинялося в пітьмі.
— А як щодо вас, Білле? Ви нічого не знаєте про секрети вашого напарника? Може, у мене склалося хибне враження, але, коли їх відрекомендували одного одному у відділку, мені здалося, що вони вже знайомі.
— Облишмо, інспекторко, у вас нічого не вийде, — засміявся Шарбу. — Я знаю, що таке відданість.
— Я думала, що відданість передбачає щирість. Невже вас не бентежить, що напарник щось приховує від вас? — наполягала вона.