Відчай.
— Прошу вас, допоможіть нам. Ми укрилися на горищі, але звідти немає верхнього виходу. Вода вже дісталася дверей. Будь ласка, витягніть нас.
— Сеньйоре, всі агенти покинули вулиці й перебувають у безпечному місці. Якщо бажаєте, я запишу вашу адресу і ваші імена.
— Наші імена? Хочете знати, хто ми такі, коли нас знайдуть мертвими?
Без надії.
— Я помру. Мене звуть Етель Бурель. Я мешкаю у Дев’ятому окрузі.
— Сеньйоро, ви не помрете. Спробуйте знайти укриття. Ми відрядимо до вас підмогу, щойно буря вщухне.
— Ви не розумієте. Я помру.
— Всі дзвінки є приблизно такими.
Координатор поклав руку їй на плече, заохочуючи продовжувати роботу. Жінка наділа навушники й відповіла на наступний дзвінок.
— Люди просять про допомогу, а єдине, що ми можемо зробити, — це записати особисті дані й внести їх до списку очікування.
— Яка ситуація склалася просто зараз? — спитав Джонсон.
Аж раптом чоловік сердито покосився на нього й здійняв одну руку, вказуючи на екрани, прикріплені до стелі. Всі глянули туди, за винятком Джонсона, який вдивлявся у перекошене обличчя координатора.
— Описуючи одним словом: хаос. У місті немає світла. Нам повідомили про зруйнування кількох високовольтних ліній. Мобільні телефони не працюють через те, що вітер, імовірно, обірвав передавальні антени. Дощ заливає внутрішні приміщення стадіону «Superdome», туалетну каналізацію прорвало, і звідусіль хлинули екскременти. Люди скупчилися в коридорах, проте місця обмаль. Відбулися напади, сутички й зґвалтування як всередині стадіону, так і в конференц-центрі. Подейкують, що кількох осіб убили холодною зброєю. Деякі будинки загорілися — ми вважаємо, що зсув фундаменту спричинив вибух газу. З різних регіонів надходить інформація про смерчі й маленькі торнадо, що створюють додаткові проблеми. Ми чули про трупи, які плавають на вулиці. Про будинки, змиті водою. Однак, якщо вас цікавить ваша «низка пострілів», таких повідомлень наразі немає.
Джонсон недовірливо глипнув на нього. Ступив крок вперед і став навпроти чоловіка. Їх розділяв лише поміст, звідки той керував усіма операціями. Джонсон прочитав його ім’я на табличці, що стояла на столі. Бернард Анте.
— Послухайте мене уважно, сеньйоре Анте.
— Анге, — виправив той, не удостоївши його поглядом.
— Дивіться на мене, мсьє Анте, — звелів Джонсон.
Координатор похмуро зиркнув на агента, піднявши підборіддя.
— Слухаю вас, — гаркнув він.
Зберігаючи спокій, Джонсон підступив ближче й нахилився, змусивши чоловіка вчинити так само. Потім прошепотів йому на вухо:
— Ми приїхали сюди, щоб допомогти вам. Ми шукаємо вбивцю, монстра, що вийде на руїни цього міста, аби вбити у власній оселі одну з бідолашних родин, якій поталанило уціліти. Так, пролунає низка пострілів, один за одним. Він виб’є мізки всім включно з дітьми, а інших змусить дивитися. Я знаю, що це не веселить вас, але ви не маєте права припускати, що я розважаюсь. Йдеться не про «мої постріли», а про постріли у бік людей, чий єдиний «злочин» полягає в тому, що вони вижили в цьому жахітті. Якщо ми не завадимо вбивці, він позбавить їх життя.
Коли Анте підняв голову, на його обличчі застиг зовсім інший вираз. Він глянув на Джонсона, кивнув і не зронив ні слова.
35. Охайність
Новий Орлеан, Луїзіана
Мартін обрав той готель, бо у вбиральнях не було вікон. Вони були побудовані як окрема кімнатка між спальнею і стіною внутрішнього коридору, і єдиним, що поєднувало їх із вулицею, була вентиляційна решітка, яку чоловік заліпив рушниками, аби не чути гучного ревіння вітру в тремтливому трубопроводі — звук нагадував гудіння оркестрової туби. Був майже полудень, коли він вирішив відчинити двері свого укриття. Скляні двері балкона, що виходив надвір, зникли, а разом із ними і всі предмети в кімнаті включно з ліжком. Виняток становили припаяне до стіни узголів’я й один зі світильників, які лишилися на своїх місцях. Крихкий гіпс на стелі був обідраний, частина конструкції досі висіла завдяки жовтим трубам електропроводки. Вітер був потужним, проте йому бракувало могутності урагану. Мартін обійшов уламки й наблизився до діри, проломленої у фасаді, на тому місці, де раніше було вікно. Балконне поруччя уціліло, хоча подекуди покривилося від ударів стихії. Йому не хотілося ризикувати. Прихилившись до одвірка, він заходився роздивлятися панораму міста. На сході небо лишалося темним, але потроху світлішало; дощ значно ослаб, рівень води почав опускатися.
Якусь хвильку він слухав повідомлення по портативній рації, завдяки чому дізнався, що гелікоптери берегової охорони готувалися відлетіти від бази Сікорського. Треба поквапитися. Мартін повернувся до ванної кімнати, увімкнув ліхтарик і націлив його на дзеркало, прагнучи роздивитися себе. Скинув бавовняну футболку, яку носив останніми днями. Інстинктивно відкрив кран у вмивальнику. Звідти долинуло тихе булькання, що змінилося свистінням. Від світанку з кранів нічого не лилося, крім бурої суміші води й багна, а кілька годин тому навіть ця мерзенна рідина вже не сочилася. Для виконання гігієнічних процедур він скористався однією з пляшечок, схованих в його портфельчику: почистив зуби, умив обличчя, трохи намочив коротке волосся на потилиці, підстрижене під «канадку». Потім він вийняв чисту, ретельно випрасувану сорочку, одягнув її і заправив у штани, перш ніж застебнути ремінь. Мартін уважно оглядав і поправляв одяг, аж поки не вдовольнився своїм виглядом. Перед тим як підхопити портфельчик, він узяв посвідчення і приколов його до лівого краю сорочки, постаравшись, аби розпізнавальний знак був добре видимим.
Проходячи повз колишню рецепцію готелю, Мартін посміхнувся. Вода сягала його колін, проте не заважала просуватися вперед. Приміщення було зруйновано вщент. Таке враження, ніби гігантський пилотяг всмоктав геть усе. Анічогісінько не лишилося.
Ні дверей, ні вікон, ні проходів, ні освітлення. Усі гіпсові панелі обвалилися зі стелі, а сріблясті стрічки ізоляції нагадували різдвяні прикраси, що потріскували, як сухий трут, розхитуючись під вітерцем.
Мартін вийшов із готелю й обережно рушив до центру вулиці, прагнучи вберегтися від плакатів, білбордів і наполовину вивернутих цеглин фасадів, що небезпечно нависали над хідниками. Дощ ущух. Чоловік насилу проминув бульвар Еспланада. Кілька великих дерев поблизу Кабріні — рахуючи вікове дерево біля кав’ярні «Дега» — не витримали атаки урагану. Вони лежали на землі, мов переможені воїни. У повітрі розливалися різні пахощі — від озону до суміші запахів вологої плісняви, свіжого бетону, мокрого дерева й чорного баговиння. Прямісінько над водою починали кружляти маленькі рої москітів, і Мартін зрозумів, що, коли сонце зійде, болотний сопух стане нестерпним. Він дістав із кишені мапу міста, де прокреслив свій маршрут. Мапа була акуратно згорнена вдвоє — таким чином, аби відразу знайти потрібне місце.
Десь удалині люди висувалися з вікон або виходили надвір і роззиралися довкола, наче космонавти, що приземлилися на іншу планету — ворожу і незнайому. Вони повільно пересувалися, роздивляючись довколишні руїни й переконуючи себе, що жахіття сталося насправді. Це нагадувало колективне похмілля. Новоорлеанці безпорадно дивилися одне на одного, знизуючи плечима й обмінюючись жестами відчаю, які Мартін так часто бачив. Він зігнорував кілька покликів і прохань про допомогу з боку небагатьох містян, що потроху виходили з шокового стану.
— Агов, друже! Чи не міг би ти допомогти нам?
Чоловік нахилив голову, удаючи, ніби нічого не чув.
Він крокував уперед, обходячи уламки, матраци, меблі, зруйновані мури, повалені дерева. Кілька разів йому довелося зробити гак і пройти дві зайві вулиці через знесені буревієм лінії електропередач. Незважаючи на те що по радіо повідомили про відсутність світла у більшості районів, Мартін почув дзижчання дротів і тріскотіння іскор там, де проводка торкалася землі. Він витратив понад годину, перш ніж дістався своєї мети.
Будівля була зведена на міцному фундаменті, що, ймовірно, спонукало власників перечекати ураган вдома. Всередину вели бокові сходи, приєднані до зовнішніх перил вузького балкона. Мартін піднявся до восьмої сходинки, усівся на неї і заходився виливати воду з чобіт, з огидою розглядаючи засохлу чорну пляму, що замазала його штани майже до пояса. Засмучений, він позирнув у кінець вулиці. На гладкій поверхні води зміївся тонкий слід від течії. Усупереч здоровому глузду рівень води піднімався, хоч теоретично мав би опуститися. Він витягнув хусточку і безуспішно спробував прибрати золу, що просякнула тканину і прилипала до шкіри. Нічого не вийшло — лише зіпсував білосніжне полотно. Довелося обережно згорнути хусточку і знову сховати її у задню кишеню штанів. Бруд дратував його не тільки тому, що спричиняв дискомфорт. Мартін був охайним чоловіком попри те, що його робота була пов’язана з руйнуванням. Він знав, що у такі страшні миті, коли все поглинає хаос, коли люди втрачають найцінніше, коли світ здається нечистим і мерзенним, його чепурний вигляд сприймався як надзвичайна турбота про потерпілих, розважливість, вияв уваги та співчуття. Ось чому охоплені істерикою люди заспокоювалися і добровільно підпадали під його вплив.