— Я не знав, що у тебе на горищі є вікно.
— Донедавна його не було. Ти щось чув про пораду Віка Скіро?
— Звичайно, я ж місцевий, — сказав Шарбу.
— А я вперше чую про це, — мовила Амая.
— Вік Скіро був мером Нового Орлеана, коли ураган Бетсі ударив по нас у 1965-му... Він помер кілька років тому, — пояснив Дюпре. — Багато містян потонули через те, що не змогли вибратися з горища. Порада Віка Скіро полягала в тому, щоб новоорлеанці завжди зберігали на горищі сокиру. — Нахилившись, він узяв Океанетту за руки — на шкірі було добре видно пухирі, що утворилися від тертя об топорище.
— Ви прорубали вихід на дах? — здивувався Джонсон.
Океанетта не відповіла. Вся її увага зосередилася на Дюпре.
— Ви родом із Нового Орлеана і перечікували Бетсі тут. Ви сказали: «Коли ураган ударив по нас». Гадаю, ви були зовсім малим, — припустила вона, розглядаючи його обличчя з прискіпливістю жінок, які намагаються вгадати, скільки вам років, з якої родини ви походите і чий ви син. — Як ваше прізвище?
Амая зацікавлено дивилася на неї. Її відвертість і підозрілість дещо нагадували поведінку тітки Енґрасі.
Тоді Шарбу відрекомендував агента.
— Дюпре, — задумливо повторила вона. — Ви маєте надто біленьку шкіру як для гаїтянця. Не ображайтесь. У цьому районі живе багато гаїтянських негрів. Я знаю їхні прізвища.
Дюпре усміхнувся.
— Я не ображаюсь. Моя сім’я належала до креольського роду. Наше прізвище — французького походження.
— Може, так, а може, ні. Чимало рабів змінили прізвище, коли їх звільнили. «Дюпре» дуже схоже на гаїтянське «Діпре». Хай там як, а ваше прізвище мені знайоме. Я обов’язково згадаю, де його чула, бо маю чудову пам’ять.
Цей своєрідний жарт справив на Дюпре несподіваний ефект. Амая й Океанетта помітили, що агент відвернувся, уникаючи її погляду. Тоді вона звернулася до свого племінника з удаваним незадоволенням:
— Сподіваюсь, ти приїхав сюди не заради мене... Що ти тут забув?
— Нічого особливого. Хтось із твоїх сусідів влаштував стрілянину. Ми не хочемо, щоб він когось убив. Один хлопець сказав нам, що то був Джим Леджер.
— О господи, той старий псих! Так, я чула постріли. Це напівавтоматична рушниця, іншої зброї у будинку немає. Зазвичай він тримає свою рушницю в окремому сейфі. Мабуть, буря розхвилювала його.
Амая здивовано позирнула на неї.
— Він — ваш друг?
— Радше клієнт. Оформляє у мене всі свої страховки. Я очолюю місцевий філіал Національної страхової компанії.
— Ви знаєте, де він живе?
— Так, ідіть цією вулицею, а на наступному перехресті зверніть праворуч.
Шарбу із сумнівом позирнув на тітку.
Її вказівки не знадобилися: гуркіт чергового пострілу привів їх до потрібного місця. Вони пришвартували «Зодіак» на безпечній відстані. Джим Леджер визирав надвір, обпершись ліктями об кругле вікно на горішньому поверсі. Перш ніж хтось насмілився діяти, Океанетта склала долоні рупором і вигукнула:
— Агов, Джиме! Чи можна дізнатися, що ти, в біса, робиш?
— Привіт, Океанетто! — люб’язно відказав чоловік. — Мене тішить, що з тобою все гаразд. Я захищаю свій будинок. Не дозволю тим покидькам вкрасти все, що я накопичив за своє життя.
Океанетта закотила очі під лоба.
— Що в тебе вкрадуть, Джиме? Роззирнися! Ми втратили все.
Єдине, чого ти домігся, — переполошив людей. Поглянь-но, сюди приїхала поліція, хоча, запевняю тебе, вона має купу справ. Годі клеїти дурня! Спускайся звідти, поки ти нікого не поранив.
Їм довелося трохи зачекати. Нарешті Джим виповз крізь вікно на другому поверсі. То був літній чоловік — сиве волосся обрамляло зморшкувате обличчя, але під майкою виднілися доволі міцні м’язи. Амая прикинула, що йому років шістдесят п’ять. Здавалося, він засмучений, що його вчинок виявився достатньою підставою для приїзду поліції.
Джейсон Булл мовив до нього без особливої приязні:
— Сеньйоре Леджере, нам повідомили, що низка пострілів налякала небагатьох мешканців району, які залишилися тут. Це ви стріляли, сеньйоре?
— Ну... так... — затинаючись, підтвердив він. — Я просто стріляв у повітря, щоб ніхто не підходив близько, щоб усі знали, що я тут.
— Чудово, сеньйоре, але ми наказуємо вам припинити. Поки що ви нікого не поранили, але це цілком можливо. Жодних пострілів. Зрозуміло?
Чоловік кивнув, не відриваючи очей від Океанетти.
— Вам пощастило, що сеньйорита Шарбу заступилася за вас. Цього разу ми не викликатимемо поліцію. Та якщо я довідаюсь, що ви знову стріляли, якщо ви змусите мене повернутися, я заарештую вас і висуну звинувачення. Вам все ясно, сеньйоре?
— Дякую, Океанетто, — знічено пробурмотів Леджер, повільно хитаючи головою.
Океанетта кинула благальний погляд на свого племінника.
— Не можна залишати його тут. Я знаю, що агенти ФБР дуже заклопотані. Навряд чи хтось приїде сюди тільки тому, що якийсь старий божевільний палить із рушниці на даху власного будинку. Доправте нас до будь-якого сухого місця, а далі ми підемо самі.
Білл запитально глипнув на Дюпре. Той кивнув.
Тоді Шарбу мовив до Леджера:
— Візьміть документи, ліки й найбільш необхідні речі. Ми відвеземо вас і сеньйориту Шарбу до сухого місця.
Леджер скорчив сумну гримасу й, ігноруючи Шарбу, звернувся до Океанетти, явно вважаючи, що має давати пояснення лише їй.
— Я не поїду, Океанетто. Не можу покинути свій дім.
Жінка не сперечалася з ним, обмежившись жестом, що виражав покірність долі.
— З тобою все буде гаразд? — спитала вона.
— Рівень води скоро почне спускатися. Це не перший ураган, який я пережив. Я маю запас води та їжі, а цей будинок, як тобі відомо, стоїть на міцному фундаменті.
Океанетта розвернулася до Шарбу.
— Їдьмо. Я добре знаю Леджера. Ніхто не витягне його звідси. Навіть ціла армія.
Океанетта не знала, що два тижні по тому саме новоорлеанські військові витягнуть Джима Леджера з його оселі. Збожеволілий, голодний і спраглий, він уперто чіплятиметься за свою рушницю.
Зранку небо було затягнуте хмарами й нагадувало про близькість урагану, який, здавалося, от-от повернеться. Згодом визирнуло сонце, і панорама стала більш звичною і реальною. Агенти сповнилися впевненості, що ураган пронісся геть, помчав своєю дорогою; усі пережиті містом жахіття наочно постали, осяяні палючим сонцем, зосередженим на реальності. Амаю, яка замислилася про щось своє, сполошив тихий стогін. Вона розвернулася до корми човна. Океанетта Шарбу плакала з широко розкритими очима. Її обличчя виражало переляк, недовіру і гнів. Сповнена розпачу, вона притиснула руки до грудей і роззиралася довкола.
— Тьотю, тобі треба було дослухатися до нашої поради й виїхати звідси. Ти вперта як осел, — дорікнув їй племінник без особливого ентузіазму.
— Я мала бути тут і допомагати людям. Хто міг уявити, що станеться таке лихо?
— Заспокойся, найближчими тижнями у тебе буде вдосталь роботи і багато хто потребуватиме твоєї допомоги.
— Більшість тутешніх мешканців не мають страховки. Навіть якщо вони оформили її, то давно не платять місячних внесків. У цьому районі оселилася біднота — або безробітні, або ті, хто виживає на дідусеву пенсію. Історія Джима — виняток із правила. Гадки не маю, як вони відбудовуватимуть свої домівки.
— Гадаю, твоїй компанії теж буде непереливки, якщо доведеться виплачувати компенсації...
— Звісно ні. — Вона витерла сльози й пожвавішала. — У якому світі ти живеш? Страхові компанії не банкрутують. Якщо трапляється стихійне лихо, ми підготовлюємо звіт про збитки, що дає підстави винести рішення про «зону катастрофи» й виділення коштів із державного бюджету. Крім того, більшість компаній входять до складу Американської страхової асоціації, що створила кілька резервних фондів: із кожного оформленого полісу сплачується певний відсоток, і накопичені гроші зберігаються саме для таких надзвичайних випадків.
Амая зацікавлено глянула на неї.
— Океанетто, коли ми розмовляли, ви сказали дещо, що привернуло мою увагу. Чи не могли б ви допомогти мені.