— Мої батьки загинули під час урагану Бетсі. Тато був лікарем, а мама — його асистенткою. Вони виїхали приймати пологи й застрягли на Гренд-Айл, коли почався ураган. Тиждень по тому їх знайшли мертвими в салоні машини.
— Мені дуже прикро. — Амая вдивилася в його обличчя. — Напевно, ураган пробуджує ваші найстрашніші спогади.
— Я був зовсім малим. Майже не пам’ятаю батьків. Сприймаю їх як незнайомців зі старих світлин. Мене виховувала Нянька, кузина мого батька.
— Чи маєте ви братів або сестер?
Дюпре відвів погляд.
— Я маю одну сестру. А ви? — Він вимовив цю фразу надто швидко. Амая зрозуміла, що він воліє не обговорювати свою родину.
— У мене є дві старші сестри, але ми не дуже близькі. Мене теж виховувала тітка.
Дюпре насилу стримав бажання дізнатися більше. Дві старші сестри, з якими вона погано ладнала. З дванадцяти років навчалася у США. Дивні стосунки з батьком, на чий похорон вона не приїхала.
— Я бачив, як ви молилися за того чоловіка. Це добре.
Амая дивилася на нього п’ять, шість, десять секунд. Складалося враження, ніби вона не зрозуміла сказаного або, навпаки, ретельно аналізувала наслідки таких зізнань. Потім вона потупилася і впродовж наступних десяти секунд не відривала очей від ліхтаря. Ось чому, коли дівчина нарешті заговорила, звук її голосу дещо здивував їх обох.
— У дитинстві я часто читала молитву «Отче наш». Ви її знаєте?
— Так, я католик. Не надто віруючий, але католик.
Амая провадила далі, і він збагнув, що вона не слухала його. Її запитання не передбачало відповіді, а було частиною монологу або роздумів уголос. Тоді Дюпре звернув увагу на її позу. Притулившись спиною до стіни й трохи зігнувши коліна, дівчина опустила очі в землю, сфокусувавши погляд на маленькому кружальці яскравого світла, що його відкидав ліхтар. Вона розмовляла дуже тихо і повільно, її голос лунав більш пронизливо, ніж зазвичай.
— Я молилася щоночі. Повторювала кожну строфу, особливо першу: «Отче наш, Отче наш». Насправді я молилася не Богу, а рідному батькові. Він спав у сусідній кімнаті, проте жодного разу не дослухався до моїх благань.
Вона витримала паузу. Ледь помітно усміхнулась.
— Весь цей час я не усвідомлювала, що зверталася до нього. Це стало зрозумілим сьогодні, коли я намагалася помолитися за душу того чоловіка.
Дюпре дивився на неї мов загіпнотизований. Сотні запитань крутилися у нього на язиці, і він докладав величезних зусиль, аби не озвучити їх. Тим часом його аналітичний розум обробляв інформацію. Її батько спав у сусідній кімнаті. Чого ж вона боялася?
Про що благала свого тата? Зосередившись на кожному її слові, кожному жесті, кожній невловимій зміні інтонації, він усвідомлював, що її зізнання було надзвичайно важливим, і дедалі більше переконувався, що влучив у десятку, обравши її. Ця жінка уособлювала незбагненну таємницю.
— Я молила свого батька про допомогу. Подібно до мешканців цього міста, які кричать і плачуть на дахах будинків, — мовила Амая. Дюпре здогадався, що вона розкривала правду не тільки для нього, а й для самої себе. — Тобі здається, ніби ти — частина великої родини, і ти молишся, гадаючи, що батько тебе почує. Та я мала померти, аби він почув мене. Він чекав нестерпно довго, аж поки йому не довелося витягати мене з могили.
Амая звела очі на Дюпре, і він подумки заблагав її не зупинятися, побоюючись, що вона зрозуміє значущість своєї сповіді, коли зазирне йому у вічі.
— Упродовж багатьох років я думала, що його любов визволила мене з тієї жахливої ями, але він керувався тими самими мотивами, що й завжди. Сором спонукав його не зважати на мої прохання, і сором змусив його винести мене звідти, оскільки сусіди спостерігали за ним. Якби він покинув мене напризволяще, все було б значно гірше. Так, я нічим не відрізняюсь від мешканців цього міста. Рятуючи мене, мій батько рятував самого себе від сорому.
Дюпре пильно дивився на Амаю. Перехід до засинання відбувся моментально. Вона щойно розмовляла з ним, а наступної секунди скрутилася клубочком під вікном і провалилася у сон. Це сталося так швидко, що він замислився, чи не спала вона під час їхньої бесіди, чи не йшлося про напівсомнамбулічний стан, спричинений стресом і перевтомою. Сяйво ліхтаря креслило зловісні тіні на її обличчі. Він був певен, що ці похмурі виблиски відображають темряву, що нависала над нею в її сновидіннях. Голка у копиці сіна, істота, здатна міркувати з бездоганною науковою логікою і надзвичайно чутлива до всього невидимого й потаємного, наче маленький принц із казки Екзюпері. Вона аналізувала світ із двох протилежних полюсів, внаслідок чого в її душі точилася невпинна битва. Дюпре підніс руку до шраму на грудях і намацав шорсткі краї рани. П’ять. Він був щирим: та ніч запам’яталася йому не через смерть батьків. Тієї ночі Самеді влаштував шабаш і занурив Новий Орлеан у безлад. Дюпре позирнув на сплячу дівчину, побоюючись і водночас жадаючи настання миті, коли треба буде довести її до межі. Тоді Самеді — барон Субота — повернеться, аби перетворити місто на царство хаосу і смерті.
41. Оленяче серце
Елісондо
Ігнасіо Альдекоа не любив Елісондо. Його дружина Хосепі стверджувала, що причина полягає в тому, що він проводив забагато часу в горах, а коли спускався звідти, ставав відлюдькуватим і полохливим, мов його собаки та вівці. Вона часто казала подругам, що Ігнасіо сприймає прогулянки містечком як катання на чортовому колесі і, коли вертався додому, йому паморочилося в голові й було зле, ніби він справді спустився з якогось атракціону. Ігнасіо було байдуже: він знав, що дружина любить його таким, яким він є, що вона поважає його мовчання, його особистий простір, знав, що вона щаслива, виховуючи їхніх дітей на забутому богом хуторі, хоча всі її сестри переконували її, що жодна жінка не погодилась би перебратися до такої глушини.
Ігнасіо знав, що на знак подяки мав виїжджати з дружиною до Елісондо щонайменше раз на тиждень. Вони пили каву, полуднували у кондитерській, ходили на закупи, роздивлялися вітрини крамниць... Того дня подружжя затрималося на вулиці Сантьяго, навпроти дверей церкви. Жінка сеньйора Альдекоа теревенила з подругою дитинства на ім’я Енґрасі. Ігнасіо періодично кивав, хоча не слухав їхньої розмови. Він спостерігав за племінницею Енґрасі, яка гралася неподалік. То була висока худенька дівчинка років десяти чи дванадцяти. Вона стрибала по невидимих «класиках», лавіруючи між природними тріщинами на бруківці, вологій після нещодавнього дощу. Час від часу вона піднімала голову і дивилася на тітку, перш ніж продовжити свою тиху гру на самоті. Ігнасіо симпатизував Амаї. Зазвичай йому не подобалися діти (виняток становили хіба що його власні). Він вважав їх галасливими, непосидючими й примхливими. Але ця дівчинка вирізнялася з-поміж інших. Якось він поділився своїми враженнями із Хосепі, і вона сказала: «Бідолашна дуже страждала.
Її мати несповна розуму і, хоча має трьох доньок, ненавидить Амаю, відколи та народилася».
Ігнасіо розумів, про що йдеться, адже виріс на хуторі. У тваринному світі траплялося, що самиця відштовхувала своє дитинча без очевидних причин, дозволяючи йому загинути від голоду, холоду або відсутності любові з її боку. Вона виявляла особливу жорстокість до нього, хоча була лагідною і ніжною з іншими дитинчатами. Він знав, що врятувати покинутих малят було надзвичайно важко. Іноді їм це вдавалося, але здебільшого бідолашні помирали, змирившись із власною долею.
Ігнасіо також розумів, що Амая подобалася йому ще й тому, що була подібною до нього. Спокійна й насторожена, вона сором’язливо віталася і відходила на кілька кроків, аби мовчки гратися у межах «орбіти» своєї тітки. Їй теж не подобалося Елісондо. Вона рухалася, мов оленятко на гомінкій вулиці, постійно зупиняючись і нашорошуючи вуха. Ігнасіо здавалося, що її крихітне серденько шалено тріпотіло, реагуючи на будь-який подразник.
Дівчинка невтомно стрибала по уявних «класиках». З її рота випурхували хмаринки пари — у тому ж ритмі, що й фрази, які вона тихенько бурмотіла, рахуючи свої стрибки. На мокрому асфальті відбивалося жовте світло фар: якийсь автомобіль повільно проїжджав повз них. Ігнасіо звів очі до неба. Він не помітив, що на містечко опустилися сутінки, бо ліхтарі вже були запалені. Чоловік позирнув на годинник, подумки констатувавши, що система освітлення Елісондо збиває його з пантелику, змінюючи сприйняття часу. Потім він знову перевів погляд на дівчинку, осяяну помаранчевим мерехтінням церковних вітражів, і саме тоді вловив перший сигнал тривоги. Спочатку він не міг визначити причини свого занепокоєння, але чоловік, який щодня йде у гори з отарою овець — ласим шматком для хижаків, — має добре розвинений інстинкт самозахисту і завжди покладається на інтуїцію. Не попередивши жінок про свої підозри, він відступив на крок назад і обернувся, бажаючи краще бачити Амаю. Протягом наступних п’яти хвилин не відбулося нічого надзвичайного. Доволі передбачувано: о цій порі дня людей на вулицях ставало дедалі менше, на дорогах з’являлися поодинокі водії, що верталися до своїх домівок; що більше тьмяніло світло, то нижче опускалася температура повітря. А дівчинка стрибала й стрибала.