Енґрасі й Хосепі підтримували жваву бесіду. Певної миті Ігнасіо розчув запитання дружини, яка хотіла, аби він щось підтвердив: «Правда, Ігнасіо?» Він механічно кивнув, не відриваючи очей від Амаї. Біля хідника пригальмувала автівка. Крапельки води неначе приклеїлися до кузова, нагадуючи крихітні пухирі від незліченних опіків. Жовтогаряче сяйво ліхтарів переливалося на металі бурштиновими відблисками. З першого ж погляду він упізнав машину з французьким номером, яка кілька хвилин тому дуже повільно проїжджала схилом униз. Згодом, уночі, борючись із безсонням, Ігнасіо майже впевнився, що угледів незнайомців не вдруге, а втретє, що незадовго до того інциденту його насторожила маленька швидкість, з якою пересувався автомобіль з тонованими вікнами.
Амая зупинилася. Інстинкт оленятка підказав їй відійти на один крок і занурити руки в кишені пальта. «Хороша дівчинка», — подумав Ігнасіо, зосередивши увагу на машині. За всю історію Елісондо близькість до прикордонної зони надавала їм певні переваги й водночас створювала проблеми. Стосунки з сусідами здебільшого були чудовими. Ті, хто народився поблизу пропускного пункту, розуміли умовність географічного розподілу. Упродовж багатьох століть чоловіки та жінки, що мешкали обабіч кордону, мирно співіснували. У них було чимало спільного: дружба, мова, амурні пригоди, контрабанда, чорний ринок, вівці, коні. Вони завжди нехтували офіційними митними нормами. Та не варто плутати французів із французькими туристами. Останнім було вигідно обмінювати франки на песети, щоби заправлятися пальним, купувати сигарети, алкоголь, їжу або добряче розважатися на іспанській території. Ось чому в селищі дедалі частіше зустрічали туристів — деякі бували настільки «веселими», що не могли знайти дорогу додому.
«Мабуть, якісь французи загубилися і шукають кордон», — говорив здоровий глузд. «Зачекай», — шепотіла інтуїція. Логічно було припустити, що віконце з боку водія поволі опуститься — геть розгублений французький турист знервовано смикатиме за ручку, а потім висуне голову, видивляючись омріяний кордон. Натомість розчахнулися задні дверцята. Ігнасіо ступив крок у напрямку вулиці і став позаду своєї дружини, майже впритул до неї. З-під пишного рукава показалася бліда жіноча рука й жестом покликала дівчинку. У її порухах було щось звабливе й магічне, притаманне класичному танцю. Маленька тендітна рука вигиналася, мов змія. Амая попрямувала до машини, і тієї ж миті Ігнасіо кинувся до неї. Енґрасі й Хосепі припинили розмову, здивовані несподіваною реакцією чоловіка, який рвонувся вперед, затуливши автомобіль своєю постаттю. Пізніше, коли Ігнасіо відтворював ті події, йому здавалося, що все відбувалося надзвичайно швидко й повільно, у прискореному й пригальмованому темпі водночас. Наче уві сні, він силкувався вигукнути «Амая», і, наче уві сні, слово застрягало в горлі; йому не вдавалося видавити жодних звуків, окрім ледь чутного хрипу, подібного до того, що зривається під час останнього подиху з губ людини, що агонізує.
На щастя, дівчинка з оленячим серцем навчилася слухати. Амая розвернулася, і її очі зустрілися зі стривоженими очима чабана. Вона завмерла, скам’яніла, відчувши загрозу, хоча, з іншого боку, її непереборно вабив той поклик. Ігнасіо стрімголов мчав до хідника, який видавався йому нескінченно довгим. Слід було поквапитися, адже відстань між ним та Амаєю була точнісінько як та, що відділяла її від машини. Дівчинка не ворушилася, загіпнотизована білосніжною рукою смертоносної феї, що підзивала її. За спиною лунали стривожені крики Енґрасі та Хосепі, які вже побачили, що коїться. Чоловік майже дістався мети. Він простяг руку і торкнувся локонів Амаї, що розметалися по плечах. Тієї ж миті задні дверцята відчинилися, і показалася темна штанина й туфля на високому підборі. Власниця білосніжної руки прикрила голову каптуром пальта, проте кілька чорних гладких пасом вибилися назовні, обрамляючи приховане тканиною обличчя. У пам’яті Ігнасіо закарбувалися колір і текстура її волосся, якого він ніколи не торкнеться, але завжди вважатиме схожим на вовчу шерсть. Біла рука ще раз хитнулася у повітрі, а потім чіпкі пальці зімкнулися на лікті Амаї і грубо поволокли її до машини. Та Ігнасіо не барився. Обхопивши руками талію дівчинки, він щосили смикнув її на себе. Амая відчула, як її ноги відірвалися від землі, а тіло злетіло над асфальтом. Рука, що вчепилася в її лікоть, зісковзнула з тканини пальта. Нігті заскреготіли. Незнайомка не послабила хватки, коли дотягнулася до її долоні й залишила на шкірі глибоку червону борозну. Вона вперто не хотіла відпускати здобич зі своїх пазурів, аж поки Ігнасіо не зробив другий ривок і остаточно не визволив Амаю.
Подальші події розгорталися дуже стрімко. Жінка прошмигнула в салон. Дверцята затріснулися. Машина набрала швидкість і загубилася вдалині. Енґрасі та Хосепі наздогнали їх. Ігнасіо глибоко вдихнув повітря. Обіймаючи Амаю, він чув, як шалено калатало маленьке серце оленятка. Він поставив її на землю, але не випускав з обіймів. Відступив лише тоді, коли Енґрасі та його дружина підбігли до них. Обидві навперебій скрикували: «О господи!» і «Дякувати богу!» Обмацуючи волосся й одяг дівчинки, вони одночасно розпитували її. Раптом Енґрасі заверещала. Племінниця була поранена, з її руки текла кров. Ігнасіо нахилився і торкнувся її долоні.
Подряпини на пальті були чіткими й глибокими — здавалося, хтось проштрикнув тканину зубцями виделки, а не просто провів нігтями.
З білих клаптиків зідраної шкіри, під якими виднілася рожева плоть, сочилися багряні цівки крові.
— Усе добре, — прошепотіла Амая, дивлячись йому у вічі. — Майже не болить.
Ці слова не обдурили Ігнасіо. У її голосі бриніла паніка, яку дівчинка намагалася стримати, аби заспокоїти їх. Він відчув, як від тривоги защеміло серце. «Майже не болить», — подумав він і зітхнув. Ніякого полегшення не було, хоча його дружина й тітка Амаї невпинно повторювали, що він врятував її. Можливо, Ігнасіо погодився би з ними, якби не бачив очей тієї жінки. У її погляді не було ні ненависті, ні образи, ні божевілля. Коли Ігнасіо позирнув на неї, рішуче налаштований не відпускати Амаю, вона весело посміхнулася, показавши маленькі гострі сточені зуби, які бувають у щурів або малих дітей, коли затримується зміна молочних зубів. Він не відвертався, аж поки вона не затріснула дверцята машини. Найбільше його вразило, що жінка поводилася так, ніби зовсім не сердилася і не зазнала поразки. Було ясно, що ця вовчиця повернеться.
42. Басаґра
Новий Орлеан, Луїзіана
Вівторок, п’ята година ранку, 30 серпня 2005 р.
Джонсон легенько торкнувся її плеча.
— Саласар, прокиньтеся. Нам повідомили про постріли. Дуже близько звідси.
Амая одягла бронежилет і обвела швидким поглядом кімнату, перевіряючи, чи нічого вони не забули.
— Котра година? Надворі ще не розвиднилося... — пробурмотіла вона, намагаючись вийти з оціпеніння й остаточно прокинутися. За вікном виднілося темне небо.
— Трохи більше п’ятої.
— Низка пострілів?