Сухі, потріскані губи були вкриті кіркою на кшталт герпесу, а величезні очі без вій ще більше розширилися через викид адреналіну. Найжахливішим був погляд: хоча її переповнював страх, очі мертвої риби залишалися порожніми, без жодного проблиску надії.
Дюпре став навколішки перед жінкою і зазирнув їй у вічі.
— Я померла, — повторила вона.
Дюпре спрямував промінь ліхтаря на її зіниці й пересвідчився, що вони майже не реагували на світло.
— Як вас звуть? Скажіть мені своє ім’я, — спитав він, підвищивши голос.
Тоді жінка зробила дивний жест, ніби щойно прокинулася або прийшла до тями. Сполошившись, вона різко підняла голову. Між набряклими губами показався білий язик, обліплений грибковим нальотом вершкового кольору. Бурі зуби ледве трималися на хворих яснах.
Губи злегка ворухнулися. Звідкись із глибин горла долинув низький звук, що вирвався назовні разом із потоком слини.
— Ме-е-дора...
Дюпре відчув запах могили з її рота. Нажаханий, він відступив назад.
— Це неможливо... я не вірю. — задихаючись, сказав Булл. Він відкинув пасмо волосся, що прикривало шию цієї істоти. Суха, зневоднена шкіра потемнішала через пурпурову пухлину, але, попри це, татуювання лишалося видимим. Її ім’я було викарбувано красивими літерами в стилі рококо. — Це Мéдора Ліретт. Боже милостивий! — пробурмотів Булл.
Жінка здійняла праву руку і вперлася п’ятьма довгими пальцями у груди Дюпре. Той недовірливо дивився на неї.
— Медора. Медора Ліретт, — повторив він.
Жінка відповіла йому ледь чутним, замогильним голосом:
— Басаґра. Я мертва. Так само як і ти.
Дюпре зблід і почав судомно ковтати повітря, неначе йому забракло кисню або ним опанувала раптова втома. Він упустив зброю, а разом із нею ліхтар, що осяював жіночу постать. Чоловік підніс праву руку до грудей, поклавши її на кістляві пальці Медори. Він анітрохи не сумнівався, що його схопив інфаркт, і збирався сказати про це, але вже був неспроможний говорити. Його обличчя змокло від поту, і він затремтів усім тілом, перш ніж знепритомніти й упасти горілиць.
43. Повернення
Флорида
Бред Нельсон сунув пальці під оправу окулярів і з силою протер перенапружені очі. Поїздка тривала багато годин. Чоловік мчав не зупиняючись, не зважаючи на систему контролю втоми, яка щонайменше тричі попереджала про необхідність перепочити. Він не міг дослухатися до цих порад і до того ж не бачив потреби, оскільки чудово почувався — лише почервонілі очі видавали, що він доклав величезних зусиль, подорожуючи на машині вночі.
Нельсон проїхав довгий шлях, але думав не про велику відстань, подолану за день, а про події, які змінили геть усе вісім місяців тому, однієї фатальної ночі у Ґальвестоні, про пекельні муки, що їх він витерпів, перш ніж психологічно підготуватися до змін. Переїзд до Ґальвестона виявився хибним рішенням. Усе було неправильним — тамтешнє життя, його робота, вплив того місця на його дітей і на його подружні стосунки. Весь його світ був ущент зруйнований через миттєву слабкість, і відтоді він мусив спокутувати провину. То була терниста дорога, повернення до самісіньких витоків у болісному процесі визнання і виправлення власних помилок. Він оступився, втратив контроль над собою і забув про святий обов’язок — керувати своїм життям. І зараз йому доводиться платити високу ціну за таку необачність.
На панелі задзеленчав дзвоник — побажання зупинитися і відпочити, подолавши наступні двісті миль. Бред Нельсон глянув на годинник. Десь за годину він доїде до будинку своєї дружини. Сара та діти, либонь, сплять або почали прокидатися і вже збираються виходити: вона — на роботу, а вони — до школи. Необхідно дістатися туди, перш ніж вони розійдуться; він сумнівався, що рішення, яке визріло в його душі, протримається до їхнього повернення. Нестримний порив підганяв його вперед, і цю енергію варто було використати якнайшвидше. Нельсон вимкнув сигнал на панелі й рішуче натиснув на педаль газу. Він не міг зупинятися зараз; провести репетицію за п’ятсот миль від будинку — це одна річ, а зовсім інша — втілити свій задум у життя. На вкритому шрамами обличчі промайнула крива посмішка. На нього очікувало непросте завдання, проте Нельсон знав, що має привід радіти. Недаремно він готувався до цього цілих вісім місяців.
44. Хаос
Лікарня «Черіті», Новий Орлеан
Вівторок, 30 серпня 2005 р., 6:37
Відділення невідкладної допомоги лікарні «Черіті» було затоплене. Поранених заносили всередину через розбите вікно на другому поверсі. ФБР повідомило працівників по рації, що прибули нові потерпілі, тож медичний персонал скупчився перед пошкодженим фасадом будівлі. Головна лікарка зачитувала вголос попередній діагноз і віддавала накази.
— Чоловік, сорок чотири роки, тахікардія, біль і стискання у грудях, ускладнене дихання, холодний піт, запаморочення, знепритомнів на шість хвилин, але прийшов до тями. Скидається на інфаркт. Пацієнт служить у поліції, брав участь в операції звільнення заручників. Палата один.
Десять рук підхопили знесилене тіло Дюпре. Агент був блідим мов стіна. Стримуючи біль, він стискав зуби, поки санітари допомагали йому улягтися на ношах. Джонсон вийшов із човна слідом за ним. Тим часом друга бригада готувалася транспортувати старого.
— Чоловік, вісімдесят років, аналогічні симптоми, хоча він не зомлів. Палата три.
Пацієнта успішно витягли. Його дружина та хлопчик теж зійшли на берег.
— Нас сповістили, що ви привезли поранену жінку, — мовила головна лікарка, продивляючись свої нотатки.
Булл указав на великий згорток у віддаленому кінці човна. Двоє санітарів піднялися на борт.
— Навіщо ви її прикрили? Надворі дуже жарко, вона задихнеться.
За останні два дні працівники лікарні бачили майже все: потопельників, людей, що страждали від зневоднення і задухи, пацієнтів із кульовими пораненнями, жахливими порізами на руках і ногах, різноманітними травмами та переломами. Але вони, безсумнівно, не очікували, що перед ними відкриється настільки моторошне видовище, коли один із санітарів відкинув ковдру. Запах плісняви заполонив усе довкола.
— Чорт забирай! — скрикнув чоловік. Він подався назад і, спотикнувшись, упав на спину.
— Та це ж труп! — ошелешено видихнув його товариш.
— Ні, вона жива, — заперечив Булл, уникаючи дивитися на неї. — Наполовину.
— Наполовину, — роздратовано повторив Шарбу.
Головна лікарка взяла контроль над ситуацією.
— Витягніть її! — звеліла вона. — Жінка невизначеного віку, відкритий перелом малогомілкової і великогомілкової кісток, організм зневоднений, надзвичайно виснажена. Не забувайте, нам повідомили, що йшлося про звільнення заручників. Я хочу, щоб ви опанували себе і ставилися до неї як до жертви. Ворушіться! Ми бачили і гірші випадки.
— Ні, ми не бачили нічого гіршого, — прошепотіла одна з медсестер.
Амая глянула у бік коридору. Джонсон уперто стояв на варті перед зачиненими дверима палати, де лікарі надавали першу допомогу Дюпре. Шарбу переймався транспортною проблемою: він переконував водіїв дозволити йому поставити човен у лікарняному гаражі, оскільки побоювався, що в інших місцях його вкрадуть. А Булл кудись пропав, відколи вони прибули до лікарні. От халепа! Як же їй кортіло поговорити з ним!
Вона роззирнулася довкола. Зали очікування облаштували як додаткові палати; ліжка, ноші, інвалідні візки були звалені докупи посеред приміщень або громадилися уздовж стін у коридорах. Стогони поранених і хрипи хворих зливалися у хмару гарячої пари, що нагадувала туманний серпанок — прозорий і зловонний. Кондиціонер не працював. Попри те що санітари відчинили всі вікна (а в деяких навіть вибили шибки), душна, спекотна атмосфера була нестерпною.