Раптом Амая угледіла хлопчика, якого вони привезли сюди. Він був сам. Сидів на підлозі, навпроти стійки реєстрації. Тримав у руках дві маленькі фігурки, проте не грався з ними. Погляд був спрямований у якусь невидиму точку на стіні. Дівчина вирішила пересісти поближче до нього, тим паче що звідти можна продовжити стеження за Джонсоном і бути в курсі того, що відбувається: двері палати були добре видимими. Вона принесла дві пляшки води, вмостилася біля хлопчика й передала йому одну з пляшок.
— Тебе звуть Джейкоб, правда?
Він кивнув.
Вона розмірковувала над тим, як заохотити його продовжити розмову. Аж тут Джейкоб мовив:
— А як тебе звуть?
— Амая. — Вона простягла йому руку.
— Яке дивне ім’я!
Вона усміхнулася.
— Мабуть, так. Воно іноземне, не тутешнє.
— І що це означає?
— Що це означає? — повторила вона, не розуміючи, що він має на увазі.
— Джейкоб походить з біблійного «Яків». Белла означає «красуня» італійською. Анія була королевою Місяця.
Амая подумала, що такий малий хлопчик не бачив суттєвої різниці між «богинею» і «королевою».
— Белла й Анія — твої сестри? Дівчата, яких викрали?
Він кивнув.
— А де твої батьки?
— Працюють у Батон-Руж. — Вона помітила, що він засмутився, згадавши їх. — Вони незабаром приїдуть. Так сказала бабуся, — не надто впевнено додав він.
— Це означає «кінець».
Джейкоб збентежено позирнув на неї.
— Амая означає «кінець», «фінал». Дехто каже, що моє ім’я походить від праматері. Амая — мати всіх людей. Початок або кінець.
Хлопчик усміхнувся.
— Це дуже дивно.
— Так, згодна з тобою. Це дивно.
Він показав їй дві фігурки, таких собі тварин-мутантів. Амая не змогла визначити, до якого виду вони належали. Одна була повністю жовтою, схожою на товстого кроля, а друга нагадувала маленького дракона з язиками полум’я на хвості, а не всередині пащі.
— Кого ти обираєш?
— Дракона, — не думаючи, відповіла вона.
— Це Чарізард — покемон вогняного й летючого типу. Пікачу кращий.
Вона зрозуміла, що Пікачу — друга фігурка. Також звернула увагу на те, що хлопчик відчуває полегшення через те, що вона схиляється до дракона.
— Тоді я обираю Чарізарда.
Джейкоб віддав їй фігурку.
— Це тобі.
Амая здивувалася. Вона гадала, що Джейкоб пропонує погратися. Натомість він зробив їй подарунок.
— Дуже дякую, Джейкобе, але я не можу прийняти це, — сказала вона, тримаючи дракона в руках. Перевернувши його, вона побачила, що Джейкоб щось написав унизу. Амая показала йому позначку.
— Це твоє ім’я?
— Так.
— Ти підписуєш усі свої іграшки?
— Так.
— А чому?
— Тому що Анія теж збирає покемонів і завжди каже, що мої іграшки — її іграшки.
Амая зміряла його пильним поглядом. Розстебнувши бронежилет, вона вийняла аркуш, обережно розгорнула його й показала хлопчику світлину, підібрану нею напередодні у конференц-залі. На зображенні було чітко видно бокову частину скрипки й загадкову подряпину.
— А що ти скажеш, якщо я покажу тобі ось це?
Джейкоб взяв знімок, трохи нахилив його й заходився уважно вивчати.
— Скажу, що ця скрипка належить хлопчику, якого звуть Мік.
— Мік? Гадаєш, тут написано це слово?
Джейкоб кивнув.
— Тут написано «Мік». Це скрипка Міка, — впевнено проголосив він.
Амая вивчала фотографію, здивована раптовим відкриттям. Вона знову перевела погляд на хлопчика.
— Скільки, по-твоєму, йому років?
Джейкоб замислився.
— Мабуть, він вчиться у четвертому чи п’ятому класі.
— Чому ти так думаєш? — захоплено спитала вона. Їй хотілося почути його пояснення.
— Бо він пише літери разом, а малі діти пишуть їх окремо.
— Авжеж. Ти вже дорослий, — усміхнулася Амая.
Перевернувши дракона, вона пересвідчилася, що літери імені хлопчика справді зливалися в одне слово.
— Джейкобе, ти дуже допоміг мені. Я не хотіла забирати твого Чарізарда, але доведеться залишити його. Переконана, що він принесе мені велику удачу. — Вона згорнула світлину надвоє і сховала її разом із фігуркою, після чого позирнула на Джейкоба, який зосереджено спостерігав за нею. — Прикро, що я не можу нічого подарувати тобі.
Хлопчик опустив очі. Простеживши за траєкторією його погляду, Амая побачила, що він дивиться на кобуру, прикріплену до її пояса.
— Ти хочеш мій пістолет? — здивувалася вона.
Джейкоб зробив ствердний жест.
— Ти ж знаєш, що він справжній, — дуже серйозно мовила дівчина.
— Так.
— Тоді ти маєш розуміти, що я не можу віддати його тобі. Дітям заборонено ходити зі зброєю.
Він засмучено кивнув.
— Навіщо тобі пістолет?
— Мені страшно. — Він затремтів і покосився на стіну.
Амая глянула туди, але не помітила нічого підозрілого.
Трохи повагавшись, вона обняла його за плечі й пригорнула до себе, наче близького друга.
— Послухай, я теж боялася, коли була дитиною твого віку. Але ти маєш вирости й вступити до поліції, щоб носити пістолет.
— Ти вступила до поліції, тому що боялася в дитинстві?
— Так. Можливо. Я певна, — виправилася Амая, усвідомивши, що в певному сенсі це правда.
— А зараз тобі вже не страшно?
— Страшно, але я маю ось це, — відповіла вона, вказавши на зброю. — І ось це. — Посміхнувшись, вона тицьнула пальцем у поліцейський значок. — Завдяки їм я маю право переслідувати тих, хто лякає людей.
Здавалося, Джейкоб не надто переконаний.
— Ти вбиваєш їх, коли зустрічаєш?
Амая довго обмірковувала відповідь. За інших обставин вона відповіла би «ні», зброя потрібна не для вбивства, а для самозахисту, її варто використовувати з єдиною метою: завадити негідникам шкодити іншим. Однак вона глянула на переляканого хлопчика, що стояв перед нею, і зрозуміла, що не може дурити його, вживаючи заяложені штампи. Це було б недоречно після всього, що сталося.
— Так, я розправляюся з ними.
Джейкоб усміхнувся, але негайно опустив голову і знову покосився кудись убік.
— Не всіх можна вбити. Деякі не помирають. Як той зомбі, що сховався внизу. Мій дідусь вистрелив у нього, а йому навіть не було боляче — він пішов далі, мов зламаний робот. Що ти робитимеш, якщо зустрінеш мерця або привида? — У його голосі бринів справжній жах.
— Ти добре розгледів тих, хто вдерся до вашого будинку?
— Двоє чоловіків у масках і один схожий на ту жінку. І один привид, який був ватажком.
— Привид був ватажком? Чому ти так вирішив?
— Тому що він не розмовляв. Віддавав їм накази подумки... А його обличчя...
— Що з ним?
Джейкоб потупився і заціпенів на кілька секунд. Амая була певна, що він набирався сміливості. Хлопчик підвівся і простяг їй долоню, запрошуючи супроводити його. Не розуміючи, чого він хоче, вона взяла його за руку і рушила слідом. Вони пройшли якихось чотири кроки й зупинилися перед стійкою реєстрації. І тоді їй стало ясно, куди він косився і чого боявся. Джейкоб здійняв руку і, відвівши очі, вказав на анатомічний плакат, де було зображено людське тіло без шкіри, з чітко прокресленими м’язами.
— Його обличчя було таким.
45. Янгол-охоронець
Елісондо
Ігнасіо Альдекоа не мав будильника, бо ніколи не потребував його. Він запалив лампу і взяв із нічного столика успадкований від батька годинник. Була п’ята ранку. Він не сумнівався, що, коли спуститься до їдальні, побачить червоні жарини в каміні. Цілу ніч чоловік не змикав очей. Попри всі зусилля, йому не вдавалося викинути з голови той погляд, де панувала непроглядна темрява. У пам’яті невпинно прокручувався калейдоскоп тих самих образів: біла рука, що хиталася у повітрі; мереживний рукав, що прикривав її; гладке чорне волосся вовчиці; хижа посмішка.