Хоча Ігнасіо не відчував апетиту, він ситно поснідав, як це зазвичай робив щоранку. Виходячи з будинку, він помітив дещо, що не викликало особливого зачудування: вперше за багато років його дружина замкнула двері на ключ. Найближчий хутір був за три кілометри звідси, тож вони воліли залишати двері відчиненими. Кілька секунд він дивився на ключ, розмірковуючи над тим, чи вдалося Хосепі розгледіти незнайомку в машині. Поза сумнівом, вона побачила достатньо, аби стривожитися і вирішити зачинити двері, які ніколи раніше не зачиняла. Чоловік вийшов (не забувши знову замкнути їх) і рушив до хліва, підкликаючи свистом своїх собак Аржі та Іпара — двох бордер-колі, нерозлучних помічників.
Опівдні, коли Ігнасіо повернувся додому, Хосепі розмовляла по телефону з Енґрасі. Він не став нічого запитувати: окремі фрази дозволили йому скласти уявлення про суть їхньої розмови. Напередодні вони навідалися до відділку Цивільної гвардії і написали заяву. Того ж ранку сержант зателефонував його дружині й повідомив, що у списках французької поліції не значиться жодної машини з таким номером. Мабуть, вони неправильно занотували, переплутали якусь літеру з цифрою. Ігнасіо злегка хитав головою, нарізаючи їжу собакам. Результат розслідування анітрохи не здивував його: або номер був фальшивим, або гвардієць полінувався шукати зловмисницю. Він бачив насмішкувату гримасу, яку скорчив сержант, коли думав, що ніхто на нього не дивився. Можливість викрадення видавалася йому чимось немислимим на кшталт нападу інопланетян; він навіть сформулював три чи чотири теорії про ступені п’ятничного сп’яніння туристів та схильність маленької дівчинки фантазувати й хибно тлумачити події.
Утім, Ігнасіо було байдуже. Він прийняв рішення.
Сидячи у класній кімнаті, Амая побачила Ігнасіо, який зупинився у патіо. Вона знала, що тітка прийде по неї, але зраділа його появі. Вкрай серйозний, чоловік нерухомо стояв під лагідним zirmiri, не ховаючись від струменів води, як це робили інші люди. На ньому були темно-синій плащ і чорний ажурний берет, що переливався сріблястим сяйвом від крихітних крапельок, які рясно вкривали його. Поблизу сидів насторожений Іпар.
Коли задзеленчав дзвоник, Амая, як завжди, вийшла останньою, пропустивши вперед юрбу галасливих дітлахів. Декотрі підійшли до Ігнасіо і навіть поривалися торкнутися Іпара.
— Він кусається, — серйозним тоном попередив той, звертаючись до найсміливіших.
Амая усміхнулася, побачивши вираз їхніх облич, коли вони відсахувалися і прикривали руку, немовби побоюючись, що собака дійсно укусить їх. Коли дівчинка підійшла до них, Ігнасіо нахилився до неї.
— Як твоя рука? — спитав він, звернувши увагу на пов’язку.
— Пусте! — скрикнула вона, ніби вибачаючись. — Тьотя постаралася.
Ігнасіо жестом наказав собаці встати. Той почав обнюхувати Амаю і кружляти навколо неї. Потім повернувся на своє місце й усівся біля ніг господаря.
Дівчинка простягла руку і дала йому понюхати пов’язку.
— Амає, це Іпар. Бордер-колі, найкраща вівчарська порода з-поміж усіх. Моя родина давно тримає їх, цей Іпар — праправнук першого Іпара, представник четвертого покоління. Він має надзвичайні нюх і слух, завжди зберігає пильність і відчуває небезпеку. Дуже сміливий. Відсьогодні Іпар дбатиме про тебе. Це твій пес.
Усміхнувшись, Амая широко розплющила очі. Трохи згодом нею опанували сумніви.
— А тьотя?..
— Твоя тьотя не заперечує. Кілька днів я супроводжуватиму вас від школи додому і від дому до школи. Амає, ти можеш гратися з ним, але не дозволяй іншим дітям торкатися його. Іпар не може мати друзів, він підкорюється лише своєму господареві. Його господиня — ти. Не відходь від нього. Поки він поряд, з тобою не станеться нічого поганого. Іпар здатен битися з вовком, і в разі потреби він це зробить, аби захистити тебе.
Амая позирнула на Іпара, оцінюючи його силу. Потім дівчинка перевела погляд на Ігнасіо, і він здогадався, про що вона думає. Амая ніколи не бачила вовка, сприймаючи його як дикого звіра, якого показували у документальних фільмах про природу, — такого ж екзотичного, як бенгальський тигр або африканський лев. Їй потрібні були інші гарантії. Саме тому він сказав те, що мав сказати:
— Якщо відьма повернеться, він уб’є її.
— Справді? — В її голосі бриніло бажання повірити йому.
— Іпар знищить відьму, даю тобі слово.
Дівчинка не посміхалася, усвідомлюючи серйозність ситуації. Вона поклала поранену руку на голову собаки й мовила до нього:
— Ходімо, Іпаре.
46. Без шкіри
Лікарня «Черіті», Новий Орлеан
Ранок вівторка, 30 серпня 2005 р.
Амая побачила Джонсона, який стояв на порозі палати й жестом кликав її. Потім він попрощався з незнайомим чоловіком. Не випускаючи руку Джейкоба, вона попрямувала туди.
— Щось відомо?
Джонсон нетерпляче розвернувся до дверей.
— Поки що нічого. Якісь люди постійно заходять і виходять, але нічого не кажуть. Я покликав вас, бо маю розповісти дещо важливе.
Амая звернула увагу на його обличчя. Джонсон помітно зблід, хоча в лікарні було дуже жарко. Шкіра виглядала тьмяною, неначе після зими. Навіть вуса — найвиразніша риса його обличчя — здавалися маленькими й понурими, втративши свою звичну пишність та силу.
Він хвилювався за Дюпре. Вона не дорікала йому за це. Було очевидно, що агенти поважали один одного попри те, що Джонсон відверто не схвалював його таємної змови з Буллом і приховування інформації. Та відданість начальнику важила більше.
Джонсон подивився їй у вічі, ймовірно, бажаючи припинити цей прискіпливий огляд.
— Ви бачили чоловіка, з яким я розмовляв? То був Лоренцо.
Вона збентежено позирнула на агента.
— Філ Лоренцо, з волонтерської групи «Врятуй мене». Вони розмістили свою базу в лікарні. Пам’ятаєте? Ми телефонували їм учора вранці.
— Напарник Бреда Нельсона, — згадала вона. — І що ж він сказав?
— Багато чого, хоча сумніваюсь, що ця інформація стане нам у пригоді. Все неоднозначно. З одного боку, він каже, що Нельсон зникав кудись принаймні один раз, а якось приїхав пізніше. Крім того, під час одного з виїздів Лоренцо прикрив його, сказавши, що Нельсон вирушив до іншого контрольного пункту, хоча насправді той поїхав додому. Очільник групи нічого не дізнався.
Амая кинула на нього запитальний погляд. Усе збігалося.
— Також Лоренцо підтвердив, що Нельсон мав проблеми у шлюбі й прагнув розв’язати чимало сімейних конфліктів. Він ставився до цього з розумінням, оскільки десять років тому сам був на межі розлучення. Багато пив. Ось чому він ототожнив себе з Нельсоном і вирішив допомогти йому: він зізнався, що свого часу дуже страждав і соромився ділитися особистими переживаннями. Лоренцо таємно відвідував Клуб анонімних алкоголіків і постійно вигадував якісь приводи втекти з дому. У той період він був професійним брехуном, хоча розуміє, що йшлося про певний життєвий етап і це випробування можна подолати, коли людина психологічно готова йти далі. Цитуючи дослівно: «Те, чого ти соромишся, стане підставою пишатися собою». Він навіть показав мені нагороду — жовто-блакитну медаль, якою його відзначили за десять років тверезості.
— Отже, він вважає, що Нельсон схильний до алкоголізму?
— Здається, він не схотів запитати у нього напрямець.
— Ясно. Ми маємо справу з чоловіком, який забезпечує йому алібі, тому що ототожнює себе з ним і вважає його алкоголіком. Очевидно, що ця інформація не проливає світла на відомі нам факти, а лише підтверджує, що Бред Нельсон мав серйозні сімейні проблеми, прагнув вирішити їх і неодноразово відлучався з місця роботи. Він відвідав усі містечка, де були скоєні вбивства родин. І ніхто про це не знав, крім його чарівного напарника.
— Попри це, ви не думаєте, що він є диригентом...
— Мені здається, що напади гніву більш притаманні тим, хто пиячить. Збори Анонімних алкоголіків часто проводяться у місцевих парафіях. Не забувайте, що капітан Рід бачив, як Нельсон крадькома заходив до церкви, хоча ніхто не підозрював, що він — набожна людина.