У певному сенсі їй лестило цілодобове товариство молодого педантичного заступника, вона охоче хизувалася ним перед колегами, хоча в глибині душі вважала його занудою і часто сердилася. Найбільше її дратувала його манера «антикерування машиною». Марі-Франс щоразу обіцяла собі не пускати його за кермо (хай практикується на дозвіллі!), але зрештою піддавалася на вмовляння і поступалася йому водійським сидінням. Того дня вона везла їх від Біарріца майже до іспанського кордону. Коли вони опинилися на тихих дорогах Країни Басків (із французької сторони), жінка замилувалася ідилічними краєвидами й зменшила швидкість, а трохи згодом здалася і передала кермо Людовіку. Він їхав повільно й більш-менш нормально, проте, діставшись Елісондо, витратив цілих п’ять хвилин на спроби припаркуватися біля площі, розташованої навпроти річки Бастан. Попри те що інспекторка щосили намагалася зосередитися на красі маленького селища, оповитого весіннім туманом, що поволі розвіювався під променями полуденного сонця, вона нетерпляче засопіла, вдруге відчувши удар ззаду.
— Годі вже! — Вона вистрибнула з машини, перш ніж Людовік встиг загальмувати.
Марі-Франс перевірила адресу у своєму записнику і заходилася шукати потрібний номер. Будиночок виявився дуже гарним. Їй би хотілося жити у подібному місці. Побудований у формі арки вхід вів до передпокою, де стояли дві лавки, виготовлені з того ж каменю, що й фасад. Вікна на першому поверсі були прикрашені жардиньєрками зі свіжими рожевими петуніями. Темні ворота зачинялися на дві стулки; обабіч висіли старовинні кільця, призначені для прив’язування коней.
— Я говоритиму з нею, — попередила вона, перш ніж подзвонити у двері. Такою була їхня улюблена гра. Їй не вдавалося змусити замовкнути цього самовпевненого молодика, але вона все одно полюбляла дражнити його, нагадуючи, хто тут начальниця.
— Як бажаєте, інспекторко. Та не забувайте, що я розмовляю і грамотно пишу іспанською, італійською та португальською мовами.
— Але ти не вмієш керувати автівкою, — злорадо прошепотіла вона, натиснувши на кнопку дзвінка. — Крім того, ця сеньйора володіє французькою.
Їм відчинила жінка середнього віку — струнка й елегантна. Вона була одягнена у штани й светр із високим коміром; волосся зібране в пучок. Марі-Франс усміхнулася. Саме такою вона уявляла цю жінку, коли почула її голос по телефону. Вона відтворила у пам’яті їхню бесіду, що відбулася напередодні.
— Енґрасі Саласар?
— Так, це я, — відказала та.
— Інспекторка Марі-Франс Рено з Французької національної поліції. Ми хотіли би поговорити з вами з приводу вашої заяви про спробу викрадення, де фігурує машина з французьким номером.
— Залюбки. Ви знайшли цю машину?
Марі-Франс провадила далі, не відповівши на її запитання:
— У вашій заяві вказано, що свідками інциденту стали ще двоє осіб, не рахуючи вас.
— Так, ми були з друзями, коли це трапилося.
— Чи можливо поговорити і з ними також? Скажімо, завтра об одинадцятій ранку? Не заперечуєте, якщо ми всі зберемося у вас вдома? Дівчинка буде в школі, правда?
Вони домовилися про зустріч.
Жінка відступила вбік, пропускаючи їх уперед. Аж раптом назустріч інспекторам вискочив бордер-колі й вишкірив зуби.
— Не ворушіться. Це Іпар. Він просто виконує свою роботу. Зараз заспокоїться.
Так і сталося. Минуло кілька секунд, і собака відійшов до дверей. Усередині було тепло, пахло дровами. Марі-Франс не без заздрості звернула увагу на два клаптикові крісла, що стояли перед каміном, де яскраво палахкотів вогонь. Біля столу вона побачила двох людей, які чекали на них. Приблизно того ж віку, що й Енґрасі. Жінка Хосепі — маленька, енергійна, коротко стрижена. Чоловік Ігнасіо — високий, жилавий, сильний, із суворим і недовірливим обличчям.
— Ви знайшли машину? Тому прийшли сюди? — нетерпляче спитала Хосепі.
Інспекторка зробила невизначений жест — щось середнє між ствердним кивком і знизуванням плечима. Гладке волосся, розділене на боковий проділ, розметалося по плечах.
— Насамперед ми з інспектором Беланже воліли би вислухати вашу версію подій. Сеньйоре Альдекоа, здається, ви бачили все краще за інших, — мовила вона, дивлячись на Ігнасіо.
— Я багато думав, — відказав чоловік, підтвердивши перше враження Рено. — Пригадав кожну деталь, намагаючись відтворити всю картину. І зараз я певен, що та машина двічі проїхала вулицею Сантьяго — вгору і вниз, — перш ніж загальмувати. Я вирішив, що заблукалий французький турист шукав кордон.
— Що сталося, коли автомобіль зупинився?
— Вони їхали в напрямку Франції. Я чекав, що людина, яка сиділа поряд із водієм, опустить віконце й запитає, чи не збилися вони з дороги. Натомість відчинилися задні дверцята. Хтось звернувся до дівчинки, яка гралася на узбіччі. Голосу я не розчув. Хоча відчинені дверцята обмежували видимість, я роздивився білу пишну блузу, схожу на мереживну, і жіночу руку. Вона жестом звала дівчинку. Амая зазвичай поводиться обережно, але така наполегливість змусила її підійти ближче. Тоді я гучно закричав, і вона різко зупинилася. Все відбувалося дуже швидко. Я кинувся до машини, а незнайомка висунула ногу з салону і схопила Амаю за руку. Я підбіг до неї і вирвав дівчинку з її пазурів. Погляньте. — Він кивнув у бік пальта, розстеленого на столі. На рукаві було видно глибоку борозну. — Подряпини на руці Амаї досі не зажили. Потім жінка залізла назад, і вони втекли.
— Ви добре її розгледіли? — запитала інспекторка.
— Так, хоча волів би нічого не бачити. — В його пам’яті спливла невитравна хижа посмішка. — Я залишив описання у відділку Цивільної гвардії.
— Так, ми маємо цей документ, і нашу увагу привернуло... — Беланже збирався викласти одну зі своїх версій, проте його перебила дружина Ігнасіо, якій кортіло швидше почути відповідь:
— І все ж таки. Ви знайшли машину чи ні?
Інспектор важко зітхнув.
— Вказаний вами номер належить автомобілю, вкраденому у Бордо за два дні до нападу. Так само зловмисники діяли і в попередніх випадках. Попервах поліція не помічала нічого підозрілого, оскільки вони завжди змінювали одну цифру — мабуть, прагнули замаскуватися. Відомості про вкрадені машини негайно передаються до антитерористичного центру, але цього разу нас надзвичайно здивував спосіб, у який було здійснено спробу викрадення.
Приголомшена, Енґрасі піднесла долоню до рота.
— Отже, вони справді намагалися викрасти її? Сумнівів немає?
Рено кивнула.
— Так, ми певні, тому що оповідь сеньйора Альдекоа повністю збігається з інформацією, наданою іншими свідками, які бачили викрадення чотирьох неповнолітніх дівчаток, що мали місце за останні п’ять років.
— Як таке можливо? Чотири дівчинки! Ми нічого не чули про це, — здивувався Ігнасіо.
Інспектор Беланже розклав на столі портрети чотирьох дівчаток із білявим волоссям. Усі вони були зовні подібні між собою і дещо схожі на Амаю. Їх обрали невипадково.
— Три дівчинки зникли у різних регіонах Франції, а четверта — у Бельгії.
— І що з ними трапилося? Будь ласка, скажіть, що їх знайшли! — попросила засмучена Енґрасі.
Інспекторка Рено міцно стиснула губи, внаслідок чого довкола її рота утворилися зморшки, що видавали багаторічну звичку курити.
— На жаль, ні, — відповіла вона.
— Хто ж міг вчинити таке? Хто їх викрадає? Хто ця жінка? — спитала Енґрасі.
— Ми вважаємо, що вона має змовників; очевидно, що їй має допомагати щонайменше одна особа — водій. На нашу думку, цим займається ціла група.
Дружина Альдекоа подивилася їм у вічі.
— Чому ця група цікавиться дівчатками? Якось дивно. Значно легше уявити жінку, яка не здійснила своєї мрії стати матір’ю і з’їхала з глузду чи щось таке, — припустила Хосепі.