— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.
Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.
— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.
Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.
— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…
Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.
— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.
Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку постать. Ковальов мимоволі ковзнув по ній поглядом.
— Дивно, сьогодні вас наче підмінили. Завжди холодний, неприступний, і раптом — запрошення. Я давно на нього чекала, — подала йому руку Кіра.
— Послухайте, Кіро, я…
Несподівано розчинилися двері, і до кімнати вбіг Дудін.
— А, Кірочко, ти вже тут? Познайомилися? Мій брат. Схожий, правда?
Кіра розгублено дивилася то на Дудіна, то на Ковальова.
— Неймовірно, — прошепотіла вона, зацікавлено розглядаючи Ковальова.
— Ви мені про брата нічого не казали.
— Не казав, бо й сам не знав, що він у мене є, — загадково мовив Дудін.
— І все-таки, Кіро, кого ви краще знаєте: Дудіна, — встряв у розмову Ковальов, — чи мене — Ковальова?
— Як? — розгубилася Кіра. — Так це ви — Віктор?
Тепер вона прикипіла очима до Дудіна. А той, переступаючи з ноги на ногу, стовбичив біля дверей, віддано дивлячись на неї.
— Так хто ж вас запросив сюди? І з ким ви одержували медаль? — знову спитав Ковальов.
Кіра знічено мовчала, дивлячись то на Ковальова, то на Дудіна.
— Та ось з ним, — нарешті спромоглася вона на слово. — Хто ви? І чому пішли зі мною? — мовила дівчина до Дудіна.
— Наша зустріч випадкова, і випадково мене удостоїли медалі. Але я людина чесна і медаль віддав тому, кому вона й належить. Вам уже нецікаво зі мною?
Кіра рішуче ступила до вішалки, зняла плащ І, кинувши зневажливий погляд на Дудіна, вийшла.
Віктор і Дудін мить стояли мовчки, пильно і визивно дивлячись один на одного. Потім Дудін, зірвавшись з місця, кинувся доганяти Кіру.
Повернувся не зразу, і настрій у нього був зовсім не переможний. Віктор пакував речі: завтра вранці він відлітав додому. Дудін сів у крісло, довго мовчав…
— Певна, що ми її розіграли… Скільки не переконував, що це просто непорозуміння, так і не переконав. Але вона мені все одно подобається.
— Мені на такі захоплення шкода енергії й часу: у мене інші захоплення — технічного порядку. — Ковальов сів у крісло поряд з Дудіним. — Цікаво, як ти потрапив на виставку? Розкажи про себе.
— Не люблю біографічних звітів. Зараз їду на Північ.
— Там працюєш?
— Ні, просто так.
— Дехто їде на Північ, часто не маючи анінайменшого уявлення, що там робитиме, та й взгалі, чи потрібен там.
— Романтика вабить…
— Тепер цього мало. Може, краще поїдеш зі мною? Житло є, роботу знайдемо. Звідки ти?
Дудін підвівся, пройшовся по кімнаті.
— Знаєш, було дитинство. Як у всіх. Потім до інституту вступив. Четвертий курс закінчив. Набридло. Вчився на диск-жокея: “Шановні відвідувачі клубу!..” Теж набридло. Був токарем, монтажником, працював на обчислювальному центрі — думав, машини все можуть. А ти?
— Яв дитячому будинку виховувався. Батьків не знаю. То, може, все-таки махнемо зі мною?
— І що ж я в тебе робитиму? — спитав Дудін, на мить замислившись. — По-перше, у мене препоганий характер. Якщо робота не сподобається, покину. Тобі зайвий клопіт. По-друге, що я робитиму?
— Будеш техніком, може, інженером.
— Не хочу ні техніком, ні інженером.
— А що, відразу “головним”? — насмішкувато спитав Ковальов.
— А чому б і ні? Я б погодився, — засміявся Дудін. — Жартую. Бачиш, як тобі важко житиметься зі мною. Мені й самому важко. Але тут уже немає виходу — від себе не втечеш.
— Вирішуй. Надумаєш, заходь о шостій ранку: разом поїдемо в аеропорт.
— Гаразд, подумаю, — невпевнено мовив Дудін.
Літак відлітав о сьомій. Ковальов прокинувся рано. Швидко зібрався. Хотів зателефонувати Дудіну, але передумав: хай сам вирішує.
В аеропорт він приїхав заздалегідь. Нудьгував, очікуючи посадки. Несподівано у натовпі пасажирів помітив знайоме обличчя. Впізнав Попову.
— Машо! — покликав. Вона підійшла.
— Я тебе вчора на проспекті Калініна бачила, гукнула, а ти не обізвався.
Вона була засмагла, мов щойно з півдня. Тонкий рівний ніс, золотисте волосся і великі голубі очі.
— Мене? Бачила? — він насилу відвів від неї погляд. — Ти помилилась. Я вчора в Сокольниках був.
— Ні, це був ти, точно. А втім, яке це має значення. Як твої справи? Як модель?
— Удостоїли “золота”.
— Вітаю! — усміхнулась Попова.
— Чому ж тільки мене? Ви всі теж брали участь у розробці. Перемога спільна. — Він несподівано притяг її до себе й поцілував у щоку. — Спасибі, що підтримала мене.
Оголосили посадку. За півгодини вони вже сиділи в м’яких кріслах. Літак піднявся в повітря. Ковальову кортіло розповісти Маші, як на виставці виникла рухома плазмова голова, як він зустрів свого двійника. Та Маша втупилася в журнал. Так вони й просиділи всю дорогу мовчки.
Попрощалися в будинку аеровокзалу, Машу зустрічали. А Ковальов, одержавши багаж, попрямував до автобусної зупинки. Став у кінець черги і враз відчув, що з його рук хтось узяв валізу. Миттю обернувся й побачив поряд Дудіна.
— Ти таки наважився? От і добре. А де твої речі?
— А їх у мене немає.
— Як же ти сів у літак без квитка?
— Вони подумали, що я — це ти. Я сказав, що прощався з дівчиною… А вільні місця в літаку були…
Ковальов приходив до інституту в один і той же час, за. десять хвилин до початку роботи. Йшов до прохідної, нікого не помічаючи. Ось і зараз завернув за ріг коридора й несподівано зіткнувся з Тернавським, який змагався з партнером із відділу програмістів на шпагах. Ковальов не помітив би і його, але, наштовхнувшись, змушений був обійти. І тут його зачепило.
— Вже тренуєтесь? — з притиском сказав він, невдоволено поглянувши на молодого спеціаліста.
Тернавський опустив шпагу й витер спітнілого лоба.
— Начальник ВТК жалівся, що ти й досі не здав документації на блок керування.
— У мене о четвертій змагання в Палаці культури.
Спортсмени, за невеликим винятком, відзначаються кмітливістю. Тернавський, здається, був невдалим винятком. Здоровенний (вага — кілограмів дев’яносто), з великою головою, волосся підстрижене йоржиком. І хоч у нього був високий лоб, Ковальову не вірилося, що в Тернавського є хоч якісь творчі здібності.
— Ходив би вже туди й на роботу. І зарплату б там одержував.
Тернавський прошмигнув у лабораторію. А за мить зайшов і Ковальов. Звичним оком окинув робочу кімнату, затримав погляд на Маші, яка вже сиділа за дисплеєм. Подивився в сторону Юлі — худорлявої довгобразої дівчини в синій, насунутій до самих брів хустині, з-під якої вибивалося руде волосся, і, діставши у відповідь постріл холодних, сердитих очей, перевів погляд на Неллі Караханян, від якої завжди віяло затишком, і спокоєм. Та сьогодні щось і вона була похмура, здається, навіть щойно плакала.
У кімнаті стояв неймовірний гамір.
— Уночі мені приснилась Маша. Хотів її поцілувати і раптом бачу, — о, господи! — переді мною Юля, — теревенив Тернавський.
— Яке розчарування! — ущипливо кинула Юля й повільно встала. — Тільки й чуєш: “Маша, Маша, Маша!” Всі наче збожеволіли від неї. Я, звісно, такої популярності не маю, та вона мені й не потрібна…
Дівчина рвучко, з роздратуванням висунула з столу шухляду, дістала пачку сигарет, закурила і попрямувала до дверей.
— Ну навіщо ж так, Юленько? Я вам навіть вдячний, — не вгавав Тернавський.