Шпол. Але ж я тільки…
Голова. Сядьте.
Шпол. Я протестую!..
Голова. Прошу залишити...
Шпол. Я протестую!..
Голова. Я мушу вас…
Шпол. Я протестую!
Голос із залі. Та що він хоче?
Шпол. Я тільки сказати...
Голова. Товаришу, я вам не даю слова!
Шпол. Я протестую!..
Голос із залі. Та що таке?
Голова. Про що ви?
Шпол. Одну хвилину, я...
Голова. Про віщо, я питаю?
Шпол. Я тільки...
Голова. Про віщо ви думаєте говорити?
Шпол. Про хвіст... (У залі запановує тиша, і похмурі лиця схиляються ниць).
Голова. Слово має товариш Фельдман*.
Промова Фельдмана
Товариші, я цілком приєднуюсь до організаторів диспуту, які обрали таку слушну тему для наших зборів.
Коні, товариші, завжди стояли в центрі уваги літературознавства. Наш класичний філолог, т. Йогансен, міг би блискуче довести про єдність походження слів «кінь» і «книга».
А тому дозвольте зупинитись на чотирьох більш поширених типах коней, відомих за останні часи.
Перший тип — це кінь за прізвищем «красавчик». Він високо підіймає голову, гарно біжить, але варто йому під'їхать під гору, як відразу ляга.
Другий тип коня зветься «півень». У степу йде кроком, але, наблизившись до села, влетить в яку-небудь чужу стайню, і звідти його й не витягнеш.
Третій тип — кінь як кінь: опиниться на базарній площі — почине кружляти на одному місці...
Четвертий тип — пристойно біга по шляху, попід гору, але ж з гори ледве перебира ногами. (Колись працював в ганчаря). Це про чотири типи коней. Яке це все має відношення до Зеленої Кобили, запитаєте ви? Так слухайте: я вашу Зелену Кобилу пізнав, вона належала харківському магнатові Юзефовичеві*, при чому ви усі дальтоники: вона не тільки не зелена, але й не кобила. Це ж «красавчик», чорт візьми!
Кожний вам розкаже: коли прийшли червоні, Юзефович замурував красавчика і крізь потайне віконце спускав йому вівса. Спасибі розумному Архипці, що підчас трусу застукав цього красавчика,
Я кінчаю. Нам надалі потрібна завзята боротьба і проти типів коняк «красавчиків» та «півнів» і проти коняк січкарень та ганчарів, а також кобил усяких порід та фарб, хоч би ця фарба була й зелена.
(Правда, що в свій час ця фарба була революційною, Каміль Де-Мулен* підчас Великої французької революції носив зелену стрічку).
Голова. Слово має товариш Куліш*.
Промова М. Куліша
Я уже наготовився був сказати — «чую за сірою одноманітністю літературних буднів неспокійний тривожний тупіт кованих копит прекрасної Зеленої Кобили, бачу, як мчить вона степовими дорогами у невідому голубу країну нового життя, одкидаючи назад груддя бурої степової глини, ледве ловлю ухом мелодію розірваного українського суму, мелодію, що, немов срібна порвана струна, в'ється і вже падає з кованих копит прекрасної Зеленої Кобили. Ух-ух! Який вільний, могутній, радісний рух!» — наготовивсь був сказати, та перебив мені це бажання попередній оратор, скінчивши свою промову прозаїчним суто діловим запитанням: а чи вивезе ж нас Зелена Кобила? (Репліка з місця: «Ви, Гур'евичу, проспали: попередній промовець нічого подібного не говорив»).
На такі суто ділові запитання треба й по-діловому відповідати:
Звичайно, вивезе, якщо її добре годуватимемо і якщо нашому циганові з батіжком не впаде на думку повторити досвід свого анекдотичного попередника — привчити Зелену Кобилу не ївши возити ... (Голос з місця) — Що?
Голосніш кажіть, бо вже чую неспокійний, тривожний тупіт кованих копит прекрасної Зеленої Кобили. В її очах червоний відблиск. Дороги ж летять у невідому голубу країну... (Голос з місця).
Що? Чи вистане корму?
Степи наші безмежні, широкі!
Люльку українську закурив Донбас! (Бурхливі оплески).
Голова. Слово має товариш Остап Вишня*.
Промова Остапа Вишні
Я, товариші, не зовсім погоджуюся з попереднім промовцем у тім його твердженні, що «Зелена Кобила» сприятиме розвиткові нашого національного пластичного мистецтва. (Голоси з місць: «Ніхто цього не говорив! Ви теж спите, як і Куліш!»), Плеханов у своєму «Вступі» до «Истории русской общественной мысли» каже: