— Чому чужі? — вихопилось у когось.
— Тому що, скажімо, Фобос повністю порушує елементарні закони небесної механіки. Він обертається навколо Марса втричі швидше, ніж сама планета навколо осі. Значить, він не споріднений з Марсом…
— Марс захопив ці супутники в поясі астероїдів! — озвався Шум.
— Не годиться! — почувся за спиною молодого біолога гучний голос. Всі озирнулися. Говорив мовчазний астроном Труба. Він одкашлявся і повторив: — Не годиться ваша думка. Марс не захопив Фобоса і Деймоса в поясі астероїдів. Якби це було так, то обидва супутники оберталися б навколо Марса по дуже витягнутих орбітах. Факт. Візьміть олівець. Підрахуйте. А вони обертаються по майже точних кругових…
— Значить, ви теж вважаєте, що вони штучні? — запитав Шум.
— Не знаю. Не хочу говорити, — знизав плечима астроном. — Але, у всякому разі, вони не природного походження…
— Ми вже не кажемо про гіпотезу Шкловського, — підхопив Іван. — Якщо навіть Шкловський не правий і Фобос не падає на Марс, все одно цей супутник, а також Деймос — утвори розуму.
— Значить, там живуть люди? — здивовано промовив Корінь.
— Живуть. І жили, — радісно відповів Заграва.
— Так чого ж вони не прилітають тепер? — співуче запитала Маня. — Чому вони ніколи не бували на Землі?
— А хто тобі сказав, що не бували? Може, й бували. Є багато фактів з давнини і навіть теперішніх…
— Закрутилося, — скептично заявив Шум. — Тут уже піде в діло все — і Тунгуський метеорит, і знахідки в Африці.
— І піде, — розсердився академік Гримайло. — Чого це ви, юначе, все висміюєте. Може, люди бажають послухати…
— Бажаємо! Дуже цікаво! — пролунали вигуки. — Кому не цікаво — хай вийде, не слухає.
— От бачте, — засміявся Гримайло. — Сидіть тихо, а то буде лихо. Значить, починається новий розділ програми: «Пришельці з Космосу». Тільки знаєте що, — академік поглянув на хронометр, — вже дванадцята година, ми, здається, засиділися…
— Ой лишенько! — сплеснув руками Лисиця. — Отак заморочили голову…
Присутні засміялися. Сум розвів руками.
— Ну що ж, підемо спати, друзі. Хто хоче — приходьте завтра!..
— Прийдемо, — загули слухачі.
— Залишусь і я, — озвався Нойс. — Елен, не можна їхати, не почувши, до чого вони договоряться…
— Я згодна, любий…
— І американців заїло, — посміхалися у темряві люди. З шумом і гамом збуджені слухачі розходилися з веранди.
Гримайло встав, тримаючи Маню на руках. її голівка хилилася на плече академіка, очі заплющились.
— От біда, — ніжно сказав він. — Зовсім наша наречена засинає…
— Я не сплю, — тихенько проспівала дівчинка. — Я дрімаю… Я все чую…
— Тобі ж пора додому. Як ти проберешся в хату?
— У вікно… Я хитра…
— Що ж з тобою робити? — бідкався Гримайло. — Доведеться нести на руках. Тільки ж я не знаю дороги…
— Я скажу, — муркотіла Маня. — Ідіть прямо через горб… Потім направо… Перша хата зліва од дороги… Зліва акація, а під нею відкрите вікно…
— Запам’ятав, — серйозно сказав Гримайло. — Що ж, завдання виконаю! Хоч це більше ваша турбота, — звернувся він до Івана.
— Чому б то? — розгубився той.
— Чули ж — ваша наречена.
— Е, таке скажете.
— Ну, ну, жартую. Так прийдете завтра? А то сьогодні не вийшло про пришельців. А без вас не так цікаво.
— Прийду.
— Дивіться ж…
Гримайло зійшов на берег, тримаючи Маню на руках, прошелестів кущами, зник.
Іван минув піщану кручу, заглибився у ліс, повільно пішов стежечкою поміж віковими соснами. Як чудово, прекрасно! Яке неповторне життя. Кожна хвилина його несе новий досвід, нові радощі чи розчарування. Він навіть не сподівався, що зустріне на берегах Дніпра таких цікавих співбесідників. Посміхнувся. Приїхав на кілька днів погуляти, а потрапив на дискусію. Що ж, тим краще! Знання вже не стає привілеєм окремих наукових жерців, воно розгортає крила свої над всім народом. Це — шлях до розуміння великої єдності людей, природи, Всесвіту. Про це часто любить говорити його Учитель:
— Завжди, всюди намагайся уявити себе частиною цілого, дитиною Природи, сином Космосу, клітиною Землі. Тільки тоді до тебе прийде нез’ясовне відчуття безсмертя…
В тих словах — велика істина. Але ж не близький і не легкий шлях до великого єднання з Природою.
Іван напружує свої почуття, загострює розум. Ось важкими, могутніми ударами пульсує рідна Земля. Чути її вселенський подих в шепоті лісу, в плюскоті хвилі. Чути її багатобарвний голос у гімнах весняних, що їх співають птахи, в далекій симфонії полів, у нечутній мелодії зоряних променів. Зараз… одна мить… все стане ясним, все зіллється в щось одне, просте, зрозуміле, як образ матері, як звичайний подих.