Знав: на цю мить Ганіма вже вселила собі віру, що він мертвий. Зостанеться лише крихітна ізольована капсула в її свідомості, замурована частка пам’яті, яку можна оживити словами, промовленими древньою мовою, що її зараз у всьому світі знають тільки вони вдвох. Сегер Нбів. Якщо вона почує ці слова — «Золотий Шлях», — то лише тоді згадає його. До того він буде для неї мертвим.
Зараз Лето почувався по-справжньому самотнім.
Йшов хаотичною неритмічною ходою, так, щоб його звуки здавалися природними звуками пустелі. Ніщо в його русі не підказало б тому хробакові, що це переміщається людське тіло. Такий спосіб він засвоїв на рівні рефлексу, навіть не мусив про нього думати. Ноги рухалися самі, без жодної закономірності ритму. Кожен звук під його стопами можна було приписати вітрові, гравітації. Жодна людина тут не йшла.
Коли хробак виконав свою роботу позаду нього, Лето присів за підвітряним боком пологої дюни й озирнувся на Служку. Так, він уже досить далеко відійшов. Установив гупало й покликав свій транспортник. Той з’явився швидко, насилу залишивши йому час зайняти позицію, перш ніж хробак заковтнув гупало. Доки хробак минав Лето, він устиг зіп’ятися по його боці гаками творця, відкрив вразливий передній край кільця і скерував бездумну тварину на південний схід. Хробак був малим, але сильним. Лето відчував силу його звивання, коли той із сичанням повз крізь дюни. Віяв попутний бриз, і Лето відчував жар цього переходу, викликаний тертям, яким хробак розпочинав перетворення на прянощі у своїх нутрощах.
Хробак повз, і разом з ним повзли думки Лето. У першу подорож хробаком його взяв Стілґар. Лето достатньо було дозволити своїй пам’яті вільно пливти, щоб почути голос Стілґара, спокійний і точний, повний старосвітської ґречності. Не для Стілґара грізні рухи фрименів, сп’янілих від меланжевого лікеру. Не для Стілґара гучний голос і гамір теперішніх часів. Ні — Стілґар мав свої обов’язки. Він був королівським навчителем: «У давнину птахів називали за їхніми піснями. Кожен вітер мав своє ім’я. Шестиклацний вітер звався Пастаза, двадцятиклацний — Куешма, а стоклацний — Хейналі-Хейналі, людиноштовхач. Ще був вітер демона відкритої пустелі: Гуласікалі Вала, вітер, що пожирає плоть.
І Лето, який уже знав це, кивав головою на знак подяки за мудру науку.
Але голос Стілґара міг розповісти ще й інші цінні речі.
— У давнину були племена, відомі як ловці води. Називали їх «ідуалі», що означало «водяні комахи», бо ці люди не завагалися б украсти воду іншого фримена. Якби ж піймали тебе самого в пустелі, не зоставили б тобі навіть води твого власного тіла. Місце, де вони мешкали, звалося січ Джакуруту. Тоді інші племена об’єдналися і знищили ідуалів. Це було давно, ще до Кайнса, — за часів мого прапрапрадіда. Від того дня і до сьогодні жоден фримен не заходить до Джакуруту. Це табу.
Отак Лето згадав те знання, що вже залягло в його пам’яті. Це був важливий урок, що навчав, як працює пам’ять. Пам’яті було недостатньо навіть для того, чиє минуле було таке багатоформене, як у нього. Потрібно ще, аби було відоме призначення спогаду, а його цінність визначена судженням. Отож Джакуруту має воду, вітряні пастки, усі атрибути фрименської січі плюс ту неоціненну вартість, що туди не замандрує жоден фримен. Багато хто з молоді навіть не знав, що існує таке місце, як Джакуруту. Ох, очевидно, вони знали про Фондак, але ж це був притулок контрабандистів.
Ідеальне місце, щоб сховатися мертвому, — серед контрабандистів і мертвих давніх часів.
«Дякую, Стілґаре».
Хробак втомився перед світанком. Лето сповз по його боці й спостерігав, як він закопується в дюни, рухаючись поволі, на звичний лад цих створінь. Глибоко закопався і там заліг, ображено надувшись.
«Я мушу перечекати день», — подумав Лето.
Він стояв на дюні й роздивлявся довкола: порожнеча, порожнеча, порожнеча. Лише звивистий слід зниклого хробака порушував цю одноманітність.
Протяжний крик нічного птаха кинув виклик першій зеленій рисці світла вздовж східного небокраю. Лето закопався у піщану криївку, напомпував диститент, загорнувся в нього й виставив кінець піскошноркеля на поверхню.
Перш ніж заснути, довго лежав у власноруч влаштованій темряві та роздумував про рішення, яке вони ухвалили з Ганімою. То було нелегке рішення, особливо для Ганіми. Він не все їй розповів про своє видіння і про висновки, що з нього випливали. Зараз він думав, що це було саме видіння, а не сон. Проте воно мало особливість: це було видіння у видінні. Якщо існував якийсь аргумент, спроможний переконати Лето, що його батько досі живий, то він містився саме в цьому видінні всередині видіння.