— Священнику, що кинув мені виклик! — покликав Проповідник, вказуючи в юрбу.
«Він знає!» — подумала Алія. Її прошив дрож емоцій з майже сексуальним відтінком. Проповідник вів небезпечну гру, але вів її бездоганно.
— Ти, священнику у своєму муфтіаді! — гукав Проповідник. — Ти — капелан самовдоволених! Я прийшов сюди не для того, щоб кинути виклик Муад’Дібові, а щоб кинути виклик тобі! Чи ж твоя релігія справжня, якщо вона нічого тобі не коштує і з нею не пов’язаний жодний ризик? Чи твоя релігія справжня, якщо вона тебе тучить? Чи твоя релігія справжня, якщо ти коїш злочини від її імені? До чого дійде твоя дегенерація від миті первинного одкровення? Кажи мені, священнику!
Однак супротивник мовчав. Алія помітила, що натовп знову з прихильним ентузіазмом слухає слова Проповідника. Напавши на Духівництво, він здобув співчуття присутніх! А якщо її шпигуни не помиляються, то більшість прочан і фрименів з Арракіса вірили, що цей чоловік був Муад’Дібом.
— Син Муад’Діба ризикнув, — вигукнув Проповідник. Алія почула сльози в його голосі. — Муад’Діб ризикнув! Вони заплатили свою ціну! І що здобув Муад’Діб? Релігію, яка його відторгає?
«Як же ці слова вибивають ґрунт з-під ніг, якщо вони йдуть від самого Пола, — подумала Алія. — Я мушу довідатися».
Вона підійшла ближче до сходів, а інші рушили разом із нею. Проштовхалася крізь натовп, підступила на відстань, звідки могла простягти руку й торкнутися цього таємничого пророка. Від нього війнуло пустелею, сумішшю прянощів і кременем. І Проповідник, і його юний поводир були запорошені, наче щойно прийшли з бледу. Вона бачила, що частини рук Проповідника, які виступали із зап’ястних печатей його дистикоста, були покриті густою сіткою жил. Бачила, що на пальці його лівої руки був колись перстень, — зостався слід. Пол носив на цьому пальці перстень із Атрідівським Яструбом, той перстень лежить тепер на січі Табр. Його носив би Лето, якби був живий… чи якби вона дозволила йому вступити на трон.
Проповідник знову скерував свої порожні очниці на Алію, говорив лагідно, та його голос проникав крізь натовп.
— Муад’Діб показав нам дві речі: певне майбутнє і непевне майбутнє. Він цілком свідомо постав перед лицем крайньої непевності найбільшого Всесвіту. Він пішов наосліп зі свого місця у цьому світі. Показав нам те, що люди мусять робити завжди, віддаючи перевагу непевності перед певністю.
Алія відчула, що наприкінці цього речення в його голосі з’явилася благальна нотка.
Алія озирнулася навколо й поклала руку на руків’я крис-ножа. «Якби я зараз убила його, що б вони робили? — Вона знову відчула емоційне дрижання. — Якби я його вбила й назвалася, викривши Проповідника як ошуканця та єретика!»
А якщо доведуть, що це Пол?
Хтось підштовхнув Алію ще ближче до сліпця. Вона була зачарована його поставою, хоч змагалась із власним гнівом. Чи це Пол? Підземні боги! Що вона може зробити?
— Чому у нас забрали ще одного Лето? — гримів Проповідник. У його голосі чувся справжній біль. — Відповідайте мені, якщо зумієте! Аххх, їхнє послання виразне: покиньте певність. — Він повторив це ще лункішим голосом: — Покиньте певність! Це найглибший наказ життя. Саме про це йдеться в житті. Ми — це зонд, посланий у невідомість, у непевність. Чому ви не чуєте Муад’Діба? Якщо певність — це цілковите абсолютне знання абсолютного майбутнього, то це лише прихована смерть! Таке майбутнє настає зараз! Він показав вам це!
З жахливою точністю Проповідник простяг руку і вхопив Алію за плече. Зробив це без жодного намацування чи вагання. Вона намагалася вирватися, але він тримав її болісним стисканням, промовляючи просто їй в обличчя, тоді як люди довкола розгублено відступали.
— Що казав тобі Пол Атрід, жінко? — спитав він.
«Звідки він знає, що я жінка?» — подумала вона. Хотіла пірнути до своїх внутрішніх життів, шукаючи в них захисту, але внутрішній світ зоставався разюче тихим, наче загіпнотизованим цією постаттю з минулого.
— Він казав тобі, що завершення дорівнюють смерті! — щосили волав Проповідник. — Абсолютне передбачення — це завершення… це смерть!
Вона спробувала вирватися з його пальців. Хотіла вхопити ножа й відтяти їх від себе, але не посміла. Ще зроду не почувалася такою збентеженою.
Проповідник здійняв підборіддя і над її головою прокричав до натовпу:
— Приношу вам слова Муад’Діба! Він каже: «Ткну вам в обличчя речі, яких ви намагаєтесь уникати. Не дивує мене, що ви хочете вірити лише в те, що є для вас зручним. Як інакше люди вигадують пастки, що тримають їх у посередності? Як іще описати боягузтво?» От що каже вам Муад’Діб!