— Думаю, тобі краще піти, — промовила вона.
— Ні, доки ви не приймете моєї відставки з Атрідівської служби.
— Прийнято! — різко кинула вона. І, лише сказавши це слово, усвідомила, наскільки ця відповідь була рефлексивною. Вона потребувала часу, щоб усе переглянути та обміркувати. Звідки Айдаго знав, що вона зробить? Не вірила, що він спроможний перестрибнути Час за допомогою прянощів.
Айдаго задкував, доки не відчув за собою двері. Вклонився їй.
— Ще раз назву вас міледі й ніколи більше. Пораджу Фарад’нові відіслати вас на Валах, тихо й швидко, за першої ж нагоди. Ви надто небезпечна іграшка, щоб тримати вас тут. Хоча я не вірю, щоб він думав про вас як про іграшку. Ви працювали для Сестринства, а не для Атрідів. Зараз я питаю себе, чи ви взагалі колись працювали для Атрідів. Рухи відьом надто темні та глибокі, щоб звичайні смертні могли їм повірити.
— Гхола вважає себе простим смертним, — вколола його вона.
— Порівняно з вами, — промовив він.
— Вийди! — наказала вона.
— Такий і мій замір. — Він вислизнув через двері, проминувши цікаву служницю, яка, без сумніву, підслуховувала.
«Зроблено, — подумав він. — І це можна прочитати лише одним чином».
Лише в царині математики можете ви збагнути Муад’Дібове точне бачення майбутнього. Отож: по-перше, ми постулюємо довільне число вимірів простору (це класичне n-кратне розширення n вимірів). Завдяки цій структурі Час у його загальному розумінні стає агрегатом одновимірних властивостей. Застосовуючи це до феномену Муад’Діба, виявляємо, що ми або зіткнулися з новими властивостями Часу, або (завдяки редукції до числення нескінченностей) маємо справу з окремими системами, що містять n властивостей тіла. У випадку Муад’Діба приймаємо це друге. Як показує редукція, точка у n-кратному вимірі може окремо існувати лише всередині різних рамок Часу. Таким чином, показано, що окремі виміри Часу співіснують. Оскільки це неуникний випадок, передбачення Муад’Діба вимагали, щоб він розглядав n-мірність не як розширений агрегат, а як операцію всередині одинарної структури. Внаслідок цього він заморозив свій усесвіт у рамках цієї структури, що була його поглядом на Час.
Лето лежав на вершині дюни, дивлячись поверх відкритого піску на звивисту скелю — вихід оголеної породи. Скеля височіла над піском, наче величезний хробак, плаский і грізний у ранковому промінні. Ніщо там не рухалося. Жоден птах не кружляв над головою, жодна тварина не пробігала між каменями. Він міг розгледіти щілину вітряної пастки майже посеред спини «хробака». Там повинна бути вода. Скеля-хробак мала знайомий вигляд січового притулку, як не лічити цілковитого браку живих істот. Він лежав тихо, злившись із піском, спостерігаючи.
Одна з пісень Ґурні Галлека вперто й однотонно снувалася йому в думках.
Під узгір’ям, де весело лис біжить,
Де плямисте сонце сіяє,
Там під латкою кропу коханий мій спить,
Скільки я не буджу — спочиває.
У могилу сховавсь,
Під узгір’ям лежить.
«Де ж вхід до цього місця?» — міркував Лето.
Він був певен, що це неодмінно Джакуруту-Фондак, але, окрім відсутності тварин, щось іще було не так. Щось зблискувало на краях свідомого сприйняття, перестерігаючи його.
Що ховається під узгір’ям?
Відсутність тварин непокоїла. Пробуджувала фрименське чуття обережності: «Відсутність каже більше, ніж присутність, якщо йдеться про виживання в пустелі». Але ж були вітряні пастки. Тож має бути вода й люди, які її використовують. Це місце-табу, що приховується під назвою Фондак, а інше його ім’я стерлося навіть із пам’яті більшості фрименів. І не видно ні птахів, ні звірів.
Ні людей — але тут починається Золотий Шлях.
Його батько колись сказав: «Щомиті довкола лежить невідоме. Там тобі слід шукати знань».
Лето глянув праворуч, на верхів’я дюн. Недавно тут пройшла мати-буря. Вона змахнула з озера Азрак, гіпсової котловини, його піщане покривало. За фрименським забобоном, той, що колись побачив Біджан, Білі Землі, отримає двосічний дар — виконання бажання, яке може його погубити. Лето бачив лише гіпсову рівнину, яка свідчила про те, що колись на Арракісі існувала відкрита водойма.
І про те, що вона знову існуватиме.
Він подивився вгору, пробігся довкола поглядом, шукаючи руху. Небо після бурі було ніздрюватим. Світло, що сочилося крізь нього, створювало відчуття молочної субстанції, срібного сонця, загубленого десь під завісою куряви, що зависла на значній висоті.