Надвечір він прокинувся посвіжілим і прислухався до звуків життя. Вислизнув зі своєї піщаної плащаниці. Високо в небі в один бік летіла курява, але пісок колов його щоку з іншого боку — ознака скорої зміни погоди. Він передчував прихід бурі.
Обережно виповз на вершину своєї дюни і ще раз оглянув ті загадкові скелі. Повітря набрало жовтого кольору. Усе свідчило про наближення коріолісової бурі, вітру, що ніс смерть у своєму череві. Це була величезна смуга гнаного вітром піску, що могла розтягатися на чотири градуси географічної широти. Самотня порожнеча гіпсової котловини була тепер жовтою поверхнею, що віддзеркалювала хмари куряви. Його поглинув фальшивий спокій вечора. Тоді день завершився і настала ніч, раптова ніч Внутрішньої Пустелі. Скелі перетворилися на загострені піки, покриті, наче памороззю, світлом Першого місяця. Він відчув, що піщані шпичаки проколюють його шкіру. Відголос сухого грому звучав як луна далеких барабанів, а в просторі між місячним сяйвом і темрявою він розгледів раптовий рух: кажани. Він чув шелест їхніх крил, їхнє тихе попискування.
Кажани.
Зі свідомого заміру чи випадково це місце справляло враження покинутого. Там мала розташовуватися напівлегендарна фортеця контрабандистів: Фондак. Та що як це не Фондак? Що як табу діє досі, а це лише порожня оболонка примарного Джакуруту?
Лето припав до землі на краю надми й чекав, коли ніч увійде у свої ритми. Терплячість і обережність — обережність і терплячість. Певний час він розважався, відтворюючи в пам’яті шлях Чосера від Лондона до Кентербері, перелічуючи місцевості, почавши зі Саутерка: дві милі до колодязя Святого Томи, п’ять миль до Дебтфорда, шість миль до Грінвіча, тридцять миль до Рочестера, сорок миль до Сіттінгборна, п’ятдесят п’ять миль до Бовтона під Бліном, п’ятдесят вісім миль до Гарблдауна та шістдесят миль до Кентербері. Усвідомлення того, що мало хто в його Всесвіті згадає Чосера або ж знає якийсь Лондон, окрім селища на Гансіріді, подарувало Лето відчуття плавання понад часом. Святий Тома зберігся в Оранжистській Католицькій Біблії та Книзі Азхара, але Кентербері цілковито стерлося з людської пам’яті, як і та планета, де воно стояло. Там лежав тягар його пам’яті, усіх тих життів, що загрожували поглинути його. Якось він здійснив мандрівку до Кентербері.
Його теперішня подорож була, однак, довшою і більш небезпечною.
Потім він переповз через вершину дюни й рушив у напрямку освітлених місяцем скель. Змішувався з тінями, повз по хребтах надм, не видавав жодних звуків, які могли б викрити його присутність.
Курява зникла, як часто бувало перед бурею, і ніч стала ясною. Упродовж дня Лето не помітив жодного руху, але, наближаючись до скель, почув малих тваринок, що кудись квапилися в темряві.
У долині між двома дюнами він наткнувся на сімейство тушканчиків, що розбіглося при його наближенні. Легко здолав наступний гребінь, його роз’їдав неспокій. Та ущелина, яку він бачив, — чи веде вона до входу? Були й інші побоювання: старовинну січ завжди охороняли пастки — ями з отруйними зубцями на дні, отруйні колючки рослин. Відчував, що до нього наче прип’явся шпилькою фрименський вислів: «слуходумна ніч». І він прислухався до найтихішого звуку.
Зараз над ним здіймалися сірі скелі: що більше він наближався, то вищими вони ставали. Прислухавшись, він розпізнав голоси птахів, невидимих на цій скелі, тихий крик крилатих мисливців. Це все були звуки денних птахів, але вночі. Що змінило світ довкола них? Людська хижість?
Зненацька Лето завмер на піску. На скелі спалахнув вогонь, балет блискучих і таємничих коштовностей на тлі чорного серпанку ночі, певний сигнал, який січ висилала мандрівникам по той бік бледу. Ким були мешканці цього місця? Він прослизнув у найглибші тіні біля підніжжя скелі, намацав рукою камінь, слідом за рукою просунув тіло, шукаючи щілину, яку бачив удень. Знайшов її при восьмому кроці, вийняв піскошноркель із фримпакета, спробував промацати темряву. Коли ворухнувся, якесь туге плетиво впало йому на плечі та передпліччя, міцно зв’язавши.
Пастколоза!
Він переборов інстинктивне бажання вирватися: це лише змусило б лозу затягнутися тугіше. Випустив шноркель, зігнув пальці правої руки, намагаючись дістати запоясного ножа. Лаяв себе як безголового дурня, що не кинув чогось здалеку до тієї ущелини, перевіривши, чи безпечно в темряві. Натомість його думки були зайняті вогнем на скелі.
Кожен рух затискав пастколозу, але його пальці нарешті торкнулися руків’я ножа. Він, обережно затискаючи долонею руків’я, почав витягати ніж.