Яскраве світло охопило його, стримавши кожен рух.
— Ах, яка ж гарнесенька здобич у нашій сітці.
Позаду Лето озвався низький чоловічий голос, у його інтонаціях було щось на подив знайоме. Лето намагався повернути голову, розуміючи, що небезпечна лоза розчавить його тіло при надто вільному русі.
Рука відібрала в нього ножа, перш ніж він розгледів, хто його полонив. Вона професійно обшукала його тіло, видобуваючи дрібні пристрої, які вони з Ганімою носили, щоб уціліти. Не минула нічого, навіть шиґаструни-удавки, схованої у волоссі.
Лето все ще не бачив цього чоловіка.
Пальці зробили щось із пастколозою, і він відчув, що йому легше дихати. Але чоловік сказав:
— Не опирайся, Лето Атріде. Твоя вода у моїй чаші.
З найвищим зусиллям Лето утримав спокій і запитав:
— Ти знаєш моє ім’я?
— Звичайно! Коли хтось наставляє пастку, то робить це доцільно. Цілиться у конкретну здобич, чи не так?
Лето мовчав, але його думки кипіли.
— Вважаєш, що тебе зрадили! — промовив тяжкий голос. Руки обернули його, лагідно, але з відчутною силою. Дорослий чоловік показував дитині, хто тут старший.
При яскравих променях двох підвісних світильників Лето побачив чорний контур обличчя, закритого маскою дистикоста, каптур. Коли його очі призвичаїлися, розгледів темну смугу шкіри обличчя та повністю затінені очі людини, залежної від меланжу.
— Дивуєшся, навіщо ми завдали собі стільки клопотів, — промовив чоловік. Його голос виходив з-під запони, що закривала нижню частину обличчя. Голос був дивно приглушений, наче щоб приховати акцент.
— Я вже давно перестав дивуватися, що стільки людей прагне смерті близнят-Атрідів, — відповів Лето. — Їхні причини очевидні.
Доки Лето говорив, його думки билися об невідоме, наче об клітку, шалено шукаючи відповіді. Пастка з приманкою? Але ж ніхто не знав, окрім Ганіми? Це неможливо! Ганіма не зрадила б власного брата. Чи хтось знав його настільки добре, аби передбачити дії? Хто? Бабуся? Як вона могла?
— Не можна дозволити, аби ти продовжував те ж, що робив досі, — сказав чоловік. — Дуже недобре. Перш ніж посісти престол, мусиш здобути освіту. — Очі без білків дивилися на нього згори вниз. — Дивуєшся, що хтось може припускати, наче такій персоні, як ти, потрібна освіта? Тобі, зі знаннями цілого натовпу, схованого у твоїй пам’яті? Бачиш, саме в цьому й річ! Думаєш, що освічений, але тим часом ти лише сховище мертвих життів. Ти ще не маєш власного життя. Ти лише ходячий надлишок інших, які мають одну мету — пошуки смерті. Недобре для правителя бути шукачем смерті. Ти засипав би все довкола трупами. Твій батько, наприклад, так і не зрозумів, що…
— Як ти смієш так про нього говорити?
— Я часто смів це робити. Врешті-решт, він був усього лиш Полом Атрідом. Що ж, хлопче, ласкаво просимо до твоєї школи!
Чоловік витяг руку з-під одягу й торкнувся щоки Лето. Лето відчув поштовх, звук пострілу й виявив, що, обертаючись, падає вниз, у темряву, де повіває зелений прапор. То був зелений прапор Атрідів з його символами дня і ночі на флагштоках Дюни, з водяною трубою всередині. Перш ніж він знепритомнів, почув дзюрчання води. А може, то хтось сміявся?
Ми все ще пам’ятаємо золоті дні до Гайзенберга, який показав людям мури довкола їхніх наперед визначених аргументів. Ті, хто живе всередині мене, вважають це кумедним. Бачиш, знання не використовується без мети, але мета й зводить довколишні мури.
Алія піймала себе на тому, що грубо розмовляє зі стражниками, з якими зустрілася у фоє Храму. Було їх дев’ятеро, у покритих пилом одностроях передміського патруля, все ще задиханих і спітнілих через тяжкі зусилля. З дверей позаду них лилося світло пізнього пополудня. Площу перед Храмом уже було очищено від паломників.
— Отже, мої накази нічого для вас не значать? — грізно промовила вона.
І задумалася, звідки цей її гнів. Не намагалася його стримати, дозволивши вилитися назовні. Її тіло дрижало від вивільненої напруги. Айдаго зник… леді Джессіка… жодних звітів… лише поголос, наче вони були на Салусі. Чому Айдаго не вислав звістки? Що він зробив? Чи нарешті довідався про Джавіда?
Алія була одягнена в жовтий траур Атрідів, колір палючого сонця з фрименської історії. За кілька хвилин вона поведе другу й останню похоронну процесію до Старої Ущелини, щоб довершити встановлення кам’яного знаку на пам’ять про її зниклого небожа. Робота закінчиться вночі, це данина пошани тому, що мав стати вождем фрименів.
Здавалося, що храмові охоронці зухвало сприймають її гнів і геть не соромляться. Стояли перед нею, обрисовані світлом надвечір’я. Легкі й неефективні дистикости городян зовсім не стримували запаху їхнього поту. Командир, високий блондин Каза з символами родини Каделам на бурці, зняв маску свого дистикоста, щоб говорити виразно. Його голос був повний гордих інтонацій, яких і слід було чекати від потомка сім’ї, що правила колись на січі Аббір.