Торкнувся місця над лівою ниркою.
— Ти вивчив найважливіший урок, — промовила Джессіка. — Знаєш, що це за урок?
Він опустив руки й глянув на неї. Потім сказав:
— Мій мозок керує моєю дійсністю. — Його очі сяйнули, і він повторив це, тепер уже голосніше: — Мій мозок керує моєю дійсністю!
— Це початок рівноваги прана-бінду, — сказала Джессіка. — Та це лише початок.
— А що буде далі? — спитав він.
— Міледі, — насмілився втрутитися стражник, який уже відповів на її питання. — Час пізній…
«Чи їхні шпигунські пости обставлені в цей час?» — задумалася Джессіка. Затим мовила:
— Залиште нас самих. Нам слід виконати певне завдання.
— Але ж, міледі, — сказав вартовий, з острахом переводячи погляд з Фарад’на на Джессіку й навпаки.
— Думаєш, я його спокушу? — спитала Джессіка.
Чоловік застиг.
Фарад’н вибухнув веселим сміхом. Махнув рукою, відпускаючи вартових:
— Ви її чули. Згиньте.
Стражники перезирнулися, але виконали наказ.
Фарад’н сів на краю ліжка.
— Що далі? — Він махнув головою. — Я хотів вам вірити, але не вірив. Тоді… це було так, наче мій мозок розтанув. Я був утомлений. Мій мозок відмовився боротися з вами. І це сталося! Саме так!
Він клацнув пальцями.
— Не зі мною змагався твій мозок, — сказала Джессіка.
— Звичайно, ні, — визнав він. — Я змагався сам із собою, з усіма нісенітницями, яких навчився. А що далі?
Джессіка усміхнулася.
— Зізнаюся, я не розраховувала на такий швидкий успіх. Минуло тільки вісім днів.
— Я був терплячим, — посміхнувся він.
— Ти також почав учитися терплячості, — промовила вона.
— Почав?
— Ти саме здолав межу цієї науки, — сказала вона. — Тепер ти справді немовля. Раніше… ти був потенціалом, ще навіть не народився.
Куточки його вуст опустилися.
— Не журися, — підбадьорила його вона. — Ти зробив це. Це важливо. Скільки людей може сказати, що вони народилися наново?
— Що буде далі? — наполягав він.
— Вправлятимешся в тому, чого вже навчився, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти робив це невимушено, легко. Пізніше наповниш нове місце у свідомості, яке відкрила ця вправа. Його заповнять можливості тестування кожної дійсності під кутом власних вимог.
— І це все, що я зараз робитиму… вправлятимуся в…
— Ні. Тепер ти можеш розпочати тренування м’язів. Скажи мені, чи можеш ворухнути мізинцем лівої ноги, не ворухнувши жодним іншим м’язом свого тіла?
— Мій мі… — Вона бачила, яким відстороненим став вираз його обличчя, коли він намагався ворухнути мізинцем. Дивився вниз, на свою стопу, втупився в неї. На його чолі виступив піт. З грудей вирвалося глибоке зітхання. — Не можу.
— Можеш, — сказала вона. — Ти навчишся це робити. Вивчиш кожен мускул свого тіла. Знатимеш їх, як власні долоні.
Він тяжко ковтнув, оцінивши велич цієї перспективи. Тоді сказав:
— Що ви зі мною робите? Який у вас план для мене?
— Я маю намір вивільнити тебе, здійнявши понад Усесвітом, — відповіла вона. — Ти станеш тим, ким найбільше прагнеш бути.
На якусь мить він задумався:
— Ким прагну?
— Так.
— Це неможливо!
— Доки ти не навчишся керувати своїми прагненнями так, як керуєш своєю дійсністю, — сказала вона. І подумала: «Ось! Нехай його аналітики дослідять це. Вони порадять обережне схвалення, але Фарад’н на крок наблизиться до розуміння того, що я справді роблю».
Він підтвердив це припущення, промовивши:
— Одна річ сказати людині, що вона зрозуміє своє сердечне бажання. Інша річ — фактично реалізувати це розуміння.
— Ти дійшов далі, ніж я думала, — мовила Джессіка. — Дуже добре. Обіцяю тобі: закінчивши цю програму науки, ти станеш сам собі володарем. Хай що б ти зробив, це станеться тому, що ти саме це хотів зробити.
«І нехай Правдомовиця спробує це розгризти», — подумала вона.
Він підвівся, але вираз його обличчя був теплим, мав у собі щось товариське:
— Знаєте, я вам вірю. Прокляття, не знаю чому, але вірю. І не згадаю ні словом інші речі, про які думаю.
Джессіка дивилася, як він, задкуючи, виходить з її спальні. Вимкнула світлокулі, лягла. Цей Фарад’н був глибоким. Він тільки-но сказав їй, що починає розуміти її задум, але добровільно приєднується до її таємного плану.
«Почекай, коли він почне вивчати свої емоції», — подумала вона. З цим міркуванням налаштувала себе на те, щоб заснути. Знала, що завтра їй дошкулятимуть випадкові зустрічі з палацовим персоналом, який ставитиме, на перший погляд, начебто невинні питання.