— Це щось на кшталт випускної церемонії, — промовила вона. — Я дуже задоволена тобою, Фарад’не. Зволь устати, прошу.
Він підкорився, закривши їй вид на вершечок дерева у вікні позаду нього.
Джессіка опустила руки і, тримаючи їх нерухомо, заговорила:
— Я зобов’язана сказати тобі так. «Я стою у священній людській присутності. Як я зараз стою, так нехай ти станеш колись. Молюся у твоїй присутності, аби так сталося. Майбутнє залишається непевним, і так і повинно бути, бо це полотно, на якому ми малюємо наші прагнення. Так людська природа споконвіку постає перед прекрасним порожнім полотном. Маємо лише цю мить і в ній цілковито присвячуємо себе священній присутності, яку поділяємо та творимо».
Коли Джессіка завершила свою промову, з дверей ліворуч вийшов Тийканік. Рухався з удаваною невимушеністю, що суперечила виразу його обличчя.
— Мілорде, — сказав він.
Але було вже пізно. Слова Джессіки й усі попередні приготування зробили своє. Фарад’н більше не був Корріно. Тепер він був бене-ґессеритом.
Схоже, що ви в директораті ДАПТ не розумієте, наскільки рідко в торгівлі трапляється справжня відданість. Коли ви востаннє чули про клерка, що пожертвував життям заради компанії? Можливо, ваше нерозуміння походить із хибного припущення, що ви можете наказати людям, як їм думати й співпрацювати. Це припущення впродовж усієї історії призводило до масштабних провалів різних організацій — від релігійних до штабів. Генштаби мають за собою довгу історію нищення власних народів. Якщо йдеться про релігію, рекомендую наново перечитати Тому Аквінського. Якщо ж мова про вас у ДАПТ, то в які нісенітниці ви вірите! Тим, що змушує цивілізації діяти, є люди, а не торговельні організації чи ланцюг командування. Кожна цивілізація залежить від якості одиниць, витворених нею. Обтяживши людей надміром організації, надміром законів, ви придушуєте їхнє прагнення величі — вони не можуть працювати, а їхня цивілізація завмирає.
Лето вийшов із трансу з лагідною плавністю, яка не відокремлювала різко одного стану від іншого. Просто один рівень свідомості перейшов у інший.
Знав, де він. Енергія протекла крізь нього, повернувшись, але водночас він відчув смертоносну загрозу: повітря у запечатаному диститенті майже не містило кисню. Знав, що, уникаючи руху, він потрапить до понадчасової мережі, вічного тепер, де всі події співіснують. Ця перспектива вабила його. Він бачив Час як умовність, сформовану колективним розумом усіх обдарованих чуттями істот. Час і Простір були категоріями, накинутими Всесвіту його Розумом. Він мусив лише вивільнитися з множинності, у яку його заманили пророчі видіння. Сміливий вибір може змінити сьогочасні майбуття.
Якої сміливості вимагала ця мить?
Стан трансу надив його. Лето відчув, що перейшов із Алам аль-Митгаль у дійсність лише для того, аби виявити їхню ідентичність. Він хотів зберегти магію рихані-дешифрування цього одкровення, але мусив щось вирішувати, аби вижити. Його непохитний потяг до життя послав свій сигнал через нерви.
Різко потягся правою рукою туди, де залишив ущільнювач піску. Ухопив його, перевернувся на живіт і розкрив сфінктер тенту. По його долоні сплив піщаний струмок. Працюючи в темряві, задихаючись застояним повітрям, яке його підганяло, він швидко вирив тунель угору, нахилений під гострим кутом. Шість разів долав відстань, рівну довжині свого тіла, перш ніж вирвався у темряву та чисте повітря. Вислизнувши на залитий місячним сяйвом підвітряний схил довгої покрученої дюни, виявив, що приблизно третина висоти відділяє його від її вершини.
Над ним світив Другий місяць. Швидко пропливав угорі, ховаючись за дюну, а зорі вкладалися довкола його шляху, як блискучі камені обабіч стежки. Лето шукав сузір’я Мандрівника, знайшов його й повів поглядом уздовж витягнутої руки до діамантового блиску Фум аль-Хаут, полярної зірки півдня.
«Ось тобі твій клятий Усесвіт!» — подумав він. Якщо дивитися зблизька, то це було жваве місце, схоже на пісок довкола нього, місце змін, унікальності, накладеної на унікальність. Здалеку, однак, видно було лише схеми, а ці схеми схиляли до віри в абсолюти.
В абсолютах можемо загубити свій шлях. Це змусило його згадати звичну пересторогу фрименського прислів’я: «Хто згубить дорогу в Танзеруфт, згубить своє життя». Схеми могли вказати дорогу, а могли й заманити в пастку. Слід пам’ятати, що схеми змінюються.