І з нерозважною прямотою кинувся на нього через кімнату.
Галлек, не дозволивши, щоб ця вдавана необачність його ошукала, махнув лівим рукавом одягу, вивільняючи підшиту там довгу смугу тканини, у якій застряг ніж Намрі. Тим самим рухом Галлек змахнув складкою одягу, закинув її Намрі на голову й крізь одяг ударив ножем просто йому в обличчя. Тіло Намрі звалилося на нього, і він відчув твердість металевого обладунку під одягом фримена. Намрі витиснув із себе обурений писк, шарпнувся назад і впав. З його рота фонтаном била кров, а очі з ненавистю дивилися на Галлека, аж доки не погасли.
Галлек видихнув крізь рот. Невже цей дурень Намрі сподівався, що ніхто не помітить обладунку в нього під одягом? Заправивши знову свій підшитий рукав, витерши ножа та сховавши його в піхви, Галлек заговорив до бездиханного тіла:
— Як, на твою думку, навчено слуг Атрідів, дурню?
Він глибоко вдихнув, думаючи: «Ну гаразд. А я чий фінт?» У словах Намрі було зерно правди. Джессіка в полоні в Корріно, а Алія плете свої підступні плани. Джессіка передбачила багато ситуацій, у яких Алія виявиться ворогом, але не знала, що сама потрапить у полон. Усе-таки він мав накази, які мусив виконати. Спершу слід було втекти звідси. На щастя, у фрименському одязі всі люди схожі. Він запхнув тіло Намрі в куток, накидав на нього подушок і пересунув килим, аби приховати кров. Зробивши це, Галлек поправив носову й ротову трубки свого дистикоста, підняв маску, наче готуючись до виходу в пустелю, низько опустив каптур одягу та вийшов у довгий коридор.
«Невинний іде безтурботно», — подумав він, намагаючись іти легкою ходою, ніби прогулюючись. Почувався дивно, ніби йшов від небезпеки, а не всередину неї.
«Мені ніколи не подобався її план щодо хлопця, — міркував він. — Скажу їй це, якщо побачу. Якщо». Бо якщо Намрі казав правду, то в дію приведено найнебезпечніший альтернативний план. Алія не дозволить йому довго жити й піймає, проте завжди є Стілґар — добрий фримен з добрими фрименськими забобонами.
Джессіка пояснила йому:
— На первісну натуру Стілґара накладено дуже тонкий шар цивілізованої поведінки. А от як тобі зняти з нього цей шар…
Дух Муад’Діба — це більше ніж слова, більше ніж літера Закону, що постає від його імені. Муад’Діб — це вічний внутрішній бунт проти самовдоволених можновладців, проти шарлатанів і догматичних фанатиків. Цей внутрішній бунт мусить бути висловленим, бо Муад’Діб навчав нас однієї речі понад усі інші: люди можуть вижити лише в братерстві соціальної справедливості.
Лето сидів, спершись спиною об стіну хатини, зосередивши увагу на Сабісі та дивлячись, як розмотуються нитки його видіння. Вона приготувала каву й відставила її вбік. Сиділа тепер навпроти нього навпочіпки, помішуючи вечерю. Це була клейка каша з сильним запахом меланжу. Її руки вправно орудували черпаком, а рідина індигового кольору забарвила стінки його миски. Дівчина схилила схудле обличчя над мискою, домішуючи концентрат. Примітивна мембрана, що робила з хатини подобу диститента, була залатана світлішою тканиною відразу ж за Сабіхою, а це утворювало сірий ореол, на тлі якого в миготливому світлі язичків полум’я від кухонного вогнища та лампи танцювала тінь фрименки.
Лампа інтригувала Лето. Ці люди з Шулоху марнотратно гайнували олію з прянощів: лампа, а не світлокуля. Мали у своїх загородах невільників-вигнанців, досі дотримуючись звичаю з найдавнішого фрименського минулого. Попри те, використовували орнітоптери та найновіші комбайни для збирання прянощів. Були примітивною сумішшю давнини й новітніх часів.
Сабіха посунула до нього миску каші, гасячи кухонне вогнище.
Лето проігнорував миску.
— Мене покарають, якщо ти не з’їси цього, — сказала вона.
Він глянув на неї, думаючи: «Якщо я її вб’ю — це знищить одне видіння. Якщо розповім про Мюрізів план — це знищить інше видіння. Якщо чекатиму тут свого батька, ця нитка-видіння стане товстим канатом».
Він подумки сортував нитки. Деякі з них містили в собі солодкість, яка його переслідувала. Одне з майбутніх, спільне з Сабіхою, вносило в його пророчу свідомість відчуття спокусливої дійсності. Ця дійсність загрожувала блокувати всі інші, доки він не піде за нею аж до її стражденного кінця.
— Чого ти так витріщаєшся на мене? — спитала вона.
Він далі мовчав.
Вона присунула миску ближче до нього.
Лето намагався пересилити клубок у горлі. Йому раптом страшенно захотілося вбити Сабіху. Цей імпульс змусив його здригнутися. Як легко було знищити одне видіння та вивільнити дикість.