Він глянув понад пустелю, вдивляючись у глибокі тіні за барханами — високими мандрівними надмами у формі півмісяця, що, наче хвилі, рухалися довкола Арракіса. То був Кедем, внутрішня пустеля, тепер його дюни рідко мали звивисті сліди, залишені гігантськими хробаками. Захід сонця малював над дюнами криваві смуги, обрамлюючи їхній вогненний блиск тінистими крайками. Увагу Лето прикував яструб, що впав зі шкарлатного неба й на льоту піймав скельну куріпку.
Просто перед ним, на рівнині пустелі, пишною зеленню буяли рослини, які поливали з канату, що частково плив на відкритій поверхні, а частково — у закритих тунелях. Вода походила з гігантських збірників вітрових пасток позаду нього, на вершечку скелі. Там відкрито майорів зелений прапор Атрідів.
Вода й зелень.
Нові символи Арракіса: вода й зелень.
Під високим скельним виступом розтягнувся ромбічної форми оазис покритих рослинами надм. Він привернув увагу Лето, змусивши його гостро усвідомити себе фрименом. Із кручі понад ним долинув дзвінкий крик нічного птаха. Це посилило відчуття, наче він живе зараз у дикому минулому.
«Nous avons changé tout cela», — подумав Лето, легко перейшовши на давню мову, яку вони з Ганімою використовували наодинці. «Ми все це змінили». Зітхнув. Oublier je ne puis. «Я не можу забути».
У напівтемряві сутінків він міг розгледіти за оазисом землю, яку фримени називали «Пусткою», землю, де ніколи нічого не росло, землю, що була безплідною. Вода та великий екологічний план змінювали це. У деяких місцях можна було побачити зелений оксамит зарослих лісами пагорбів. Ліси на Арракісі! Декому складно уявити собі дюни під цими кучерявими зеленими узгір’ями. Такі юні очі не шокує вигляд широкого плаского листя дощових дерев. Але зараз Лето міркував як старий фримен, не довіряючи змінам, остерігаючись новизни.
— Діти кажуть, що рідко знаходять тепер піщану форель поблизу поверхні, — промовив він.
— І що це має означати? — спитала Ганіма. В її голосі чулося роздратування.
— Речі починають дуже швидко змінюватися, — відповів він.
Птах знову видав дзвінкий звук на кручі. Ніч упала на пустелю, наче яструб на куріпку. Ніч часто насилала на нього атаку спогадів: усі ці внутрішні життя домагалися свого часу. Ганіма не мусила протистояти цьому феномену так повно, як він. Але знала його неспокій. Він відчув, що її рука співчутливо торкається його плеча.
Вдарив по балісету, видобувши з його струн гнівний акорд.
Як міг він розповісти їй, що з ним діється?
У його голові йшли війни, незліченні життя виливали назовні древні спогади: шалені пригоди, любовна млость, барви численних місць і багатьох облич… поховані печалі та радісні пориви величезних натовпів. Він чув елегії весен на планетах, яких уже не існувало, зелені танці та блиск вогню, лементи й вітання, жниво незліченних розмов.
Їхній наступ найтяжче було витримати в сутінках просто неба.
— Нам не час уже йти? — спитала вона.
Він хитнув головою, а сестра відчула цей рух, нарешті усвідомивши, що його неспокій став глибшим, ніж вона сподівалася.
«Чому я так часто зустрічаю тут ніч?» — спитав він себе. Не почув, що Ганіма відвела руку.
— Ти знаєш, чому так мучиш себе, — сказала вона.
Він почув у її голосі лагідний докір. Так, він знав. Усвідомлював відповідь, вона лежала на поверхні: «Бо це велике знано-незнане несе мене, наче хвиля». Він відчував вершини свого минулого так, немов їхав на їхніх гребенях, як на дошці для серфінгу. Мав батьківські спогади прозирання крізь часовий простір, що накладалися на всі інші, а все-таки прагнув усіх прошарків минулого. Жадав їх. І вони були дуже небезпечними. Зараз він цілковито це знав, як і ту нову річ, про яку мусив розповісти Ганімі.
Пустеля почала виблискувати під світлом Першого місяця, що саме сходив. Він вдивлявся в оманливу нерухомість піщаних складок, що тяглися у далечінь. Неподалік, ліворуч від нього, височіла Служка — скеля, яку піщані вітри стерли, надавши низької звивистої форми, за обрисом схожої на темного хробака, що пробивається крізь дюни. Одного дня камінь під ним теж зітреться до такої ж форми, і січ Табр зникне, зоставшись лише в спогадах когось схожого на нього. Він не сумнівався, що існуватиме хтось, схожий на нього.