Лето підвівся, відчуваючи, як війки знову ховаються в його оболонку. Вивільнив рота й гукнув:
— Ахлан, васахлан! Вітайте, двічі вітайте!
Сліпий стояв за поводирем на спині хробака, тримаючись однією рукою за плече юнака. Чоловік високо підняв голову, скерувавши ніс над головою Лето, наче намагаючись занюхати цю перешкоду. Захід сонця розмалював його чоло оранжевою барвою.
— Хто це? — спитав сліпий, торгаючи поводиря за плече. — Чому ми зупинилися?
Через затички дистикоста його голос звучав гугняво.
Юнак з острахом придивився до Лето й сказав:
— Це всього лиш хтось самотній у пустелі. На вигляд дитина. Я намагався наслати на нього хробака, але той не хоче йти.
— Чому ти мені не сказав? — дорікнув йому сліпий.
— Я думав, що це лише хтось самотній у пустелі! — запротестував юнак. — Але це демон!
— Говориш, як справжній син Джакуруту, — промовив Лето. — А ти, сір, ти — Проповідник.
— Це я, так. — І в голосі Проповідника з’явився страх, бо він нарешті зустрівся з власним минулим.
— Це не сад, — сказав Лето, — але можеш розділити це місце зі мною.
— Хто ти? — запитав Проповідник. — Як ти зупинив нашого хробака?
У голосі Проповідника можна було розпізнати зловісні нотки. Зараз він прикликав спогади з того альтернативного видіння… знаючи, що може дістатися кінця нитки.
— Це демон! — протестував молодий поводир. — Мусимо тікати, інакше ж наші душі…
— Тихо! — ревнув Проповідник.
— Я Лето Атрід, — промовив Лето. — Ваш хробак зупинився, бо це я йому наказав.
Проповідник стояв у крижаній тиші.
— Ходи-но, батьку, — сказав Лето. — Зійди й проведи зі мною цю ніч. Дам тобі напитися солодкого сиропу. Бачу, ти маєш фримпакет, а в ньому посудини з їжею та водою. Поділімося нашими багатствами тут, на піску.
— Лето ще дитина, — заперечив Проповідник. — Кажуть, що він загинув через зраду Корріно. Твій голос геть не дитячий.
— Ти мене знаєш, сір, — промовив Лето. — Я малий для свого віку, як і ти був, але мій досвід древній, а голос навчений.
— Що ти робиш тут, у Внутрішній Пустелі? — спитав Проповідник.
— Бу цзі, — відповів Лето. — Ніщо з нічого. Це була відповідь мандрівного дзен-суніта, що завжди діяв знічев’я, для розваги, без зусиль і у згоді з навколишнім світом.
Проповідник штовхнув у плече свого поводиря.
— Це дитина, справді дитина?
— Айя, — сказав юнак, перелякано втупившись у Лето. Глибоке зітхання стрясло тіло Проповідника.
— Ні, — промовив він.
— Це демон у дитячій подобі, — сказав поводир.
— Ви проведете тут ніч, — промовив Лето.
— Зробимо, що він каже, — погодився Проповідник. Перестав триматися поводиря, зісковзнув із боку хробака по його кільці, чисто відплигнув, коли його стопи торкнулися землі. Обернувшись, сказав:
— Звільни хробака й відпусти його в пісок. Він утомлений і не заважатиме нам.
— Хробак не піде! — запротестував юнак.
— Піде, — відповів Лето. — Але якщо спробуєш на ньому втекти, то я дозволю йому тебе з’їсти. — Він відступив убік, куди не могли сягнути чуття хробака, указав напрямок, звідки вони прийшли. — Туди.
Юнак постукав стрекалом по кільці позаду себе, перекрутив гачок, що тримав кільце відкритим. Хробак поволі поповз по піску, повертаючи, коли хлопець нахиляв гак убік.
Проповідник, ідучи на голос Лето, вибрався вгору схилом дюни й зупинився за два кроки від нього. Це було зроблено з певністю, яка підказала Лето, що змагання буде нелегким.
Тут видіння розійшлися.
— Зніми маску свого дистикоста, батьку, — промовив Лето.
Проповідник послухався, відкинув складку каптура, зняв ротовий клапан.
Пам’ятаючи власний вигляд, Лето вивчав це обличчя, помічаючи схожі риси, наче вони були підведені світлом. Ці риси творили непізнаване поєднання, стежину генів без різких меж, і щодо них годі було помилитися. Лето успадкував ці риси від дзюркотливих днів, насичених водою днів, від чудових морів Каладана. Але зараз він з батьком стояв у роздільній точці на Арракісі, де от-от ніч мала опуститися на дюни.
— Отож, батьку, — сказав Лето й глянув ліворуч. Побачив юного поводиря, що трюхав до них із місця, де покинув хробака.
— Му зейн! — промовив Проповідник, різко змахнувши правицею. Це недобре.