— Ти не повинен! Ти не повинен! — проскреготів Проповідник.
«Він бачить мою перевагу», — подумав Лето. І заговорив спокійним тоном, приховуючи власну напругу, зусилля, потрібні для утримання рівноваги, яких вимагав інший рівень змагання.
— Я не маю палкої віри в правду, іншої віри, крім віри в те, що я творю, — сказав він. І відчув рух між собою і батьком, якусь субстанцію зернистої структури, що торкалася лише пристрасної суб’єктивної віри Лето в самого себе. Це вона давала йому знання, що він уже проклав віхи Золотого Шляху. Одного дня такі віхи зможуть розповісти іншим, як це — бути людиною, дивний дар від істоти, що на той день більше не буде людиною. Але гравці завжди розставляють такі віхи. Лето відчув, що вони обидва розпорошені по ландшафту його внутрішніх життів, і, збагнувши це, приготувався до гри за найвищу ставку.
Він понюхав повітря, шукаючи сигналу, що, як знали вони обидва, мусив надійти. Залишалося всього-на-всього одне питання: чи його батько попередить нажаханого юного поводиря, що чекав унизу?
Цієї миті Лето відчув ніздрями озон, що видавав запах щита. За наказами Вигнанців, юний Тарік намагався вбити обох цих небезпечних Атрідів, не знаючи, які жахіття це викликало б.
— Ні, — прошепотів Проповідник.
Та Лето знав, що сигнал був справжнім. Відчув озон, але в повітрі довкола нього не було поколювання. Тарік використав пустельний псевдощит, зброю, розроблену тільки для Арракіса. Ефект Гольцмана привабить хробака, роз’юшеного до шаленства. Такого хробака не стримає ніщо: ні вода, ні присутність піщаної форелі… ніщо. Так, юнак помістив пристрій на схилі дюни, а сам тікав із небезпечної зони.
Лето ривком зістрибнув із вершини дюни, почув, як його батько скрикнув, протестуючи. Але страшний імпульс посилених м’язів Лето кинув його тіло, наче метальний снаряд. Одна рука рвонулася, піймавши Таріка за комір дистикоста, друга вхопила пояс одягу приреченого юнака. Пролунав один-єдиний звук, з яким зламалася шия. Лето перевернувся через голову, тримаючи тіло в рівновазі, як точно збалансований інструмент, пірнув просто в пісок, де було сховано псевдощит. Знайшов пальцями цей пристрій, витяг його з піску й широкою дугою метнув далеко на південь від них.
Невдовзі в пустелі, куди полетів псевдощит, залунало гучне сичання й гуркіт. Тоді затихло, і настала тиша.
Лето глянув на вершину дюни, де стояв його батько, усе ще нескорений, але вже переможений. Там, угорі, був Муад’Діб, сліпий, розгніваний, близький до розпачу через втечу від видіння, яке прийняв Лето. Зараз у думках Пола відобразився Довгий Дзен-сунітський Коан: «В окремий акт передбачення точного майбутнього Муад’Діб увів елемент розвитку й зростання до рівня істинного передзнання, через яке він бачив людське існування. З цієї причини він стягнув на себе непевність. Прагнучи абсолюту в упорядкуванні передбачення, посилив безлад, спотворив передбачення».
Одним стрибком повернувшись на вершину дюни, Лето сказав:
— Тепер я буду твої поводирем.
— Ніколи!
— Ти повернешся до Шулоху? Навіть якщо тебе привітають там, коли ти повернешся без Таріка, куди подівся той Шулох? Твої очі його бачать?
Пол повернувся обличчям до сина, скерувавши на нього порожні очниці:
— Ти справді знаєш Усесвіт, який тут створив?
Лето почув особливий натиск у цих словах. Видіння, відоме їм обом, було запущено в страхітливий рух, якого вимагав акт творіння у певній точці часу. Цієї миті весь обдарований чуттям Усесвіт мав лінійне бачення часу, з ознаками впорядкованої послідовності. Усі живі істоти входили в цей час, як вони ввійшли б у рухомий транспортний засіб, і лише так вони могли з нього вийти.
На противагу цьому, Лето тримав мультипотокові віжки, врівноважені у його власному, освітленому видінням баченні часу як множинної лінійності й множинної циклічності. Був видющим у світі сліпих. Лише він міг розпорошити впорядковану раціональність, бо його батько не тримав уже цих віжок. Як це бачив Лето, син змінив минуле. А думка, про яку ще й не снилося у найдальшому минулому, могла відобразитися в теперішньому і в рухові його руки.
Тільки його руки.
Пол знав про це, бо він більше не міг бачити, як Лето керує віжками, міг лише розпізнати ті наслідки, які Лето прийняв і які вивели його за межі людського. І він подумав: «От переміна, за яку я молився. Чого ж я цього боюся? Бо це Золотий Шлях!»
— Я тут, щоб дати мету еволюції, а отже, щоб дати мету нашому життю, — сказав Лето.