— Ти хочеш прожити тисячоліття, зазнаючи далі тієї зміни, що маєш зараз?
Лето розумів, що батько каже не про фізичну зміну. Вони обидва знали фізичні наслідки: Лето пристосовуватиметься і пристосовуватиметься, його шкіра-що-не-є-його-власною, пристосовуватиметься і пристосовуватиметься. Еволюційний поштовх кожної частини накладатиметься на інші, сплавиться воєдино і перейде в цілісну трансформацію. Коли настане метаморфоза, якщо вона настане, у Всесвіті з’явиться тямуща істота несамовитого розміру — і цей Усесвіт уклониться їй.
Ні… Пол казав про внутрішні зміни, думки й рішення, які вплинуть на поклонників.
— Знаєш, як переказують твої слова ті, що думають, наче ти мертвий? — сказав Лето.
— Звичайно.
— Тепер я роблю те, що всі життя мають робити во ім’я служби життю, — промовив Лето. — Ти ніколи цього не казав, але священник, який думав, що ти ніколи не повернешся і не назвеш його брехуном, вклав ці слова до твоїх уст.
— Я б не назвав його брехуном, — глибоко зітхнув Пол. — Це хороші останні слова.
— Ти залишишся тут чи повернешся до хатини в котловині Шулоху? — спитав Лето.
— Тепер це твій Усесвіт, — відповів Пол.
Ці слова, сповнені гіркотою поразки, пронизали Лето наскрізь. Пол намагався керувати останніми уривками особистого видіння, яке вибрав багатьма роками раніше в січі Табр. Заради цього він прийняв свою роль як знаряддя помсти Вигнанців, недобитків Джакуруту. Вони осквернили його, але він радше прийняв це, ніж той погляд на Всесвіт, який обрав Лето.
Смуток Лето був таким глибоким, що кілька хвилин він не міг говорити. Нарешті, опанувавши свій голос, сказав:
— Отож ти манив Алію, спокушав її та збивав з пантелику, змушуючи до бездіяння та помилкових рішень. І тепер вона знає, хто ти.
— Вона знає… Так, вона знає.
Голос Пола зробився старечим і повним прихованих протестів. Але в нього ще зоставалися запаси непокори.
— Якщо зумію, відберу в тебе це видіння.
— Тисячі мирних літ, — сказав Лето. — От що я їм дам.
— Сплячка! Стагнація!
— Звичайно. І ті форми насилля, які я дозволю. Це буде урок, якого людство ніколи не забуде.
— Чхав я на твій урок! — промовив Пол. — Думаєш, я не бачив речей, схожих на ті, які ти вибрав?
— Ти це бачив, — погодився Лето.
— Чи твоє видіння краще за моє?
— Ні дрібки не краще. Можливо, гірше, — сказав Лето.
— То що я можу зробити, аби завадити тобі? — зажадав Пол.
— Може, вбити мене?
— Я не настільки наївний. Знаю, який рух ти запустив. Знаю про пошкоджені канати й про заворушення.
— І тепер Ассан Тарік ніколи не повернеться до Шулоху. Ти мусиш повернутися зі мною або ж не повертатися зовсім, бо таке тепер моє видіння.
— Я не хочу повертатися.
«Як старечо звучить його голос», — подумав Лето, і ця думка завдала йому страшенного болю. Він сказав:
— Я маю яструбиний перстень Атрідів, схований у моїй дішдаші. Хочеш, щоб я повернув його тобі?
— Якби ж я тільки помер, — прошепотів Пол. — Я справді хотів померти, коли тієї ночі пішов у пустелю, але знав, що не можу покинути цей світ. Я мусив повернутися і…
— Повернути легенду, — докінчив Лето. — Я знаю. А шакали Джакуруту вже чекали тебе тієї ночі, як ти і знав. Вони хотіли твоїх видінь! Ти це знав.
— Я відмовив. Ніколи не дав їм жодного видіння.
— Але вони тебе осквернили. Дали тобі есенцію прянощів, почастували тебе жінками та мріями. І ти мав видіння.
— Інколи.
Як лукаво звучав його голос.
— Ти забереш свій яструбиний перстень? — спитав Лето.
Пол зненацька сів на пісок, ставши темною плямою в зоряному світлі.
— Ні!
«То він знає, що ця стежка даремна», — подумав Лето. Це багато чого виявляло, але не все. Змагання видінь перейшло від тонкої площини виборів до різкого відкидання альтернатив. Пол знав, що не може перемогти, проте сподівався звести нанівець те єдине видіння, за яке вхопився Лето.
Тоді Пол сказав:
— Так, я був осквернений Джакуруту. Але ти сам себе осквернив.
— Це правда, — погодився Лето. — Я твій син.
— І ти добрий фримен?
— Так.
— Ти дозволиш сліпому врешті піти в пустелю? Дозволиш знайти мир на моїх умовах?
Ударив рукою по піску біля себе.
— Ні, не дозволю, — промовив Лето. — Але маєш право впасти на свій ніж, якщо наполягаєш на цьому.
— І ти отримаєш моє тіло!
— Саме так.
— Ні!
«Отже, і цю стежку він знає», — подумав Лето. Той факт, що тіло Муад’Діба зберігає його син, міг бути витлумачений як щось, що цементує видіння Лето.