— Кавех вахід, — сказав Стілґар. Принеси кави. Дав рукою знак ад’ютантові, що стояв обіч єдиних дверей до аскетичної кімнати з кам’яними стінами, у якій він провів цю безсонну ніч. У цьому місці старий фрименський наїб зазвичай споживав спартанський сніданок, і вже й надходив час снідати, але після такої ночі він не відчував голоду. Устав, потягся, розім’яв мускули.
Дункан Айдаго сидів на низькій подушці біля дверей, намагаючися стримати позіхання. Саме зрозумів, що вони зі Стілґаром провели за розмовою цілу ніч.
— Вибач, Стіле, — перепросив він. — Я протримав тебе тут усю ніч.
— Непроспана ніч додає день до твого життя, — відповів Стілґар, приймаючи тацю з кавою, подану з-за дверей. Штовхнув низьку лавку до Айдаго, поставив на неї тацю і сів навпроти гостя.
Обидва чоловіки мали на собі жовте траурне вбрання, але одяг Айдаго був позичений, бо мешканці Табру не терпіли Атрідівської зелені його польового однострою.
Стілґар вилив темне вариво з товстопузої мідної карафки, відпив першим і підняв свою чашку як знак для Айдаго, за старим фрименським звичаєм: «Можна пити безпечно. Я спробував».
Каву приготувала Хара, так, як любив Стілґар: зерна припечені до рожево-коричневої барви, ще гарячими подрібнені на тонкий порошок у кам’яній ступці та відразу ж заварені; додано дрібку меланжу.
Айдаго вдихнув багатий аромат прянощів, сьорбнув обережно, але гучно. Він досі не знав, чи переконав Стілґара. Його ментатські здібності в ранкові години почали вповільнюватися, врешті-решт, усі його обчислення сходилися з безпомильними даними, що містилися в повідомленні Ґурні Галлека.
Алія знала про Лето! Вона знала.
І Джавід був причетний до цього знання.
— Я мушу звільнитися від твоїх обмежень, — сказав нарешті Айдаго, знову розпочавши суперечку.
Стілґар стояв на своєму.
— Угода про нейтралітет вимагає від мене жорсткого керівництва. Гані тут у безпеці. Ви з Ірулан тут у безпеці. Проте ти не можеш посилати звісток. Приймати — так, але посилати — ні. Я дав слово.
— Це не таке ставлення, на яке заслуговує гість і давній друг, що поділяв з тобою небезпеки, — промовив Айдаго, знаючи, що раніше він уже наводив цей аргумент.
Стілґар опустив чашку, обережно поставив її на тацю і втупився в неї.
— Ми, фримени, не відчуваємо провини за вчинки, що викликають такі почуття в інших, — відповів він. Перевів увагу на обличчя Айдаго.
«Слід змусити його забрати Гані та втекти звідси», — подумав Айдаго. Він сказав:
— Я не мав наміру викликати буремне почуття провини.
— Я розумію це, — промовив Стілґар. — Я порушив це питання, аби пояснити тобі нашу фрименську позицію, бо тут ми маємо справу з фрименами. Навіть Алія мислить по-фрименському.
— І Священництво?
— Це інша річ, — сказав Стілґар. — Вони хочуть, щоб люди ковтали сірий вітер гріха, забираючи його у вічність. Це велика пляма, на тлі якої вони намагаються розгледіти власну побожність.
Говорив спокійно, але Айдаго розпізнав гіркоту й задумався, чому ця гіркота не похитнула твердості Стілґара.
— Це старий-престарий трюк автократичних урядів, — промовив Айдаго. — Алія добре його знає. Добрі піддані мусять відчувати провину. Почуття провини — це початок почуття поразки. Добрий автократ дає населенню багато можливостей поразки.
— Я це помітив, — сухо відповів Стілґар. — Але мусиш мені пробачити, коли я ще раз скажу, що ти говориш про свою дружину. Це Муад’Дібова сестра!
— Вона одержима, кажу тобі!
— Багато хто так каже. Одного дня їй доведеться пройти випробування. Тим часом є інші міркування, і вони важливіші.
Айдаго сумно похитав головою.
— Усе, що я тобі сказав, можна перевірити. Зв’язок із Джакуруту завжди тримався через Храм Алії. Змова проти близнят мала там спільників. Туди потрапляють гроші від продажу хробаків за межі планети. Усі нитки ведуть до канцелярії Алії, до Регентства.
Стілґар труснув головою і глибоко вдихнув: