Галлек знову глянув на пустелю, сріблясту пустелю блискучих скель і сіро-зелених полів, на яких вода творила свої чари. Це все вразило його як напрочуд ламке джерело енергії, життя — всього, чому загрожував раптовий злам схеми змін.
Він знав джерело цієї реакції. Там, унизу, у пустелі під ним, відбувалася метушлива діяльність. До січі транспортували контейнери з мертвою піщаною фореллю для дистиляції та видобутку з неї води. Цих створінь були тисячі. Вони дісталися до виливу води. Саме цей вилив змусив думки Галлека мчати шалено швидко.
Галлек глянув униз, на січові поля та межу, визначену канатом, у якому не текла вже дорогоцінна вода. Бачив вирви в кам’яних стінах канату, проломи в скельному ряду огорожі, крізь які вода вилилася в пісок. Що стало причиною цих проломів? Деякі з них тяглися на двадцять метрів уздовж найуразливіших частин канату, у місцях, де м’який пісок прилягав до западин, що поглинули воду. Ці западини роїлися від піщаної форелі. Січові діти вбивали й збирали її.
Ремонтні бригади лагодили розбиті стіни канату. Інші носили воду, потрібну для мінімального поливу тих рослин, що найбільше його потребували. Водне джерело в гігантській цистерні під вітряною пасткою Туеку було перекрито, щоб вода звідти не потрапляла до пошкодженого канату. Відключено помпи, які працювали на сонячній енергії. Вода для поливу надходила з усе менших калюж на дні канату, а ще її безперестанку тягали з січової цистерни.
Металева фрамуга дверної печаті позаду Галлека потріскувала від дедалі сильнішої денної спеки. Наче це звук рухав його очима, Галлек перевів погляд на найдальший вигин канату, на місце, де найбільше води нахабно витекло в пустелю. Оптимістичні садівники, що планували зелені насадження в січі, посадили там особливе дерево. Воно було приречене на загибель, якщо не вдасться якомога швидше відновити водний потік. Галлек дивився на дурний пониклий плюмаж верби, побитої піском і вітром. В його очах це дерево символізувало нову дійсність — для нього й для Арракіса.
«Ми обоє тут чужаки».
Усередині січі довго обмірковували рішення, але їм не завадили б добрі бійці. Контрабандисти завжди потребували вмілих людей. Проте Галлек не мав щодо них ілюзій. Теперішні контрабандисти були не такими, як ті, що дали йому притулок багато років тому, коли він тікав із розгромленого лену його Герцога. Ні, це була нова порода, що швидко навчилася шукати зиск.
Він знову зосередився на тій дурній вербі. До нього дійшло, що буремні вітри його нової дійсності можуть знищити й цих контрабандистів, і всіх їхніх приятелів. Можуть знищити Стілґара з його крихкою нейтральністю, а разом із ним змести всі племена, що зберегли вірність Алії. Усі вони стали колоніальним народом. Галлек бачив уже таке раніше, знав його гіркий смак зі свого рідного світу. Чітко це бачив, згадавши манірність міських фрименів, спосіб життя передмість і звичаї сільської січі, що, хоч і стерті, безпомильно розпізнавалися навіть у цій криївці контрабандистів. Сільські місцевості були колоніями міських осередків. Їхні мешканці, керовані жадібністю, якщо не забобонами, навчилися носити ватоване ярмо. Навіть тут, особливо тут, справляли враження завойованого народу, а не вільних людей. Були налаштованими на оборону, потайними, ухильними. Усі прояви влади викликали в них нехіть — будь-якої влади: Регентства, Стілґара, їхньої власної Ради…
«Я не можу їм довіряти», — подумав Галлек. Їх можна лише використовувати, роздмухуючи їхню недовіру до всіх інших. Це сумно. Давно проминуло вільне давання і приймання, звичне для вільних людей. Давні звичаї звелися до ритуальних слів, а їхнє походження зникло з пам’яті.
Алія добре виконала свою роботу, караючи незгідливих і нагороджуючи помічників, перетасовуючи навмання Імперські збройні сили, приховуючи головні елементи Імперської потуги. Шпигуни! Боги підземні, шпигуни, яких вона мусила мати!
Галлек майже бачив смертельний ритм атак і контратак, завдяки якому Алія сподівалася вибити в опозиції ґрунт із-під ніг.
«Якщо фримени далі перебуватимуть у сплячці, вона виграє», — подумав він.
Дверні печаті позаду нього тріснули, розчиняючись. З’явився січовий ад’ютант на ім’я Мелідес. То був низенький чоловічок із гарбузоподібним тулубом, що переходив у криві миршаві ноги. Дистикост лише підкреслював його потворність.
— Тебе прийнято, — промовив Мелідес.