«Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, аби вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові».
Ганіма труснула головою від згадки про біль. Жар! Жар! Пол уявляв, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається і відпадає плоть, лишаючи самі звуглілі кості. Але це був трюк — рука зосталася неушкодженою. Проте від цього спогаду на чолі Ганіми виступив піт.
— Звичайно, ти пам’ятаєш це так, як не під силу мені, — сказала Джессіка.
На якусь мить Ганіма, ведена пам’яттю, побачила свою бабусю в іншому світлі: на що була спроможною ця жінка завдяки суворій ранній підготовці в школах Бене Ґессерит! Виникли нові питання щодо повернення Джессіки на Арракіс.
— Було б дурістю повторювати таке випробовування з тобою чи твоїм братом, — промовила Джессіка. — Ти вже знаєш, як воно проходить. Я мушу прийняти, що ти людина, що не зловживаєш своїми успадкованими силами.
— Але ви не повністю це приймаєте, — відповіла Ганіма.
Джессіка закліпала очима, усвідомлюючи, що бар’єри повернулися. Знову їх відкинула.
— Ти віриш у мою любов до тебе? — спитала вона.
— Так.
Коли Джессіка почала говорити, Ганіма здійняла руку:
— Але ця любов не стримає вас від того, щоб нас знищити. О, я знаю причину цього. «Краще звіролюдина померла б, ніж відтворила себе». Надто коли ця звіролюдина має ім’я Атрідів.
— Принаймні ти людина, — зопалу промовила Джессіка. — Тут я довіряю своєму інстинкту.
Ганіма відчула щирість цих слів і сказала:
— Але ви не впевнені щодо Лето.
— Ні.
— Гидь?
Джессіка могла тільки кивнути головою. Ганіма сказала:
— Принаймні поки ще ні. Та ми обоє усвідомлюємо цю небезпеку. Можемо побачити це в Алії.
Джессіка притисла долоні до очей і подумала: «Навіть любов не може захистити нас від небажаних фактів». І тоді вона збагнула, що й досі любить Алію, заходячись німим криком протесту проти фатуму: «Аліє! Ох, Аліє! Як я шкодую, що маю бути часткою твого знищення».
Ганіма кашлянула.
Джессіка опустила руки й подумала: «Я можу оплакувати свою безталанну доньку, але зараз є інші потреби».
— То ви розпізнали, що сталося з Алією, — сказала вона вголос.
— Ми з Лето спостерігали, як це відбувається. Були безсилими запобігти цьому, хоча й обговорювали багато можливостей.
— Ти певна, що твій брат вільний від цього прокляття?
— Я певна.
Не можна було сперечатися з тихою впевненістю, що звучала в цих словах. Джессіка повірила їй і сказала:
— Як же сталося, що ви цього уникли?
Ганіма виклала теорію, вибудувану разом з Лето: причиною різниці стало уникання ними трансу прянощів, у який часто входила Алія. Потім розповіла про його сни та плани, які вони обговорювали, — навіть про Джакуруту. Джессіка кивнула:
— Усе-таки Алія — Атрідка, що створює величезні проблеми.
Ганіма замовкла й раптом усвідомила, що Джессіка досі оплакує свого Герцога, оплакує так, наче це сталося тільки вчора, розуміючи, що оберігатиме його ім’я та пам’ять від усіх загроз. Особисті спогади про Герцога з власного життя промчали крізь свідомість Ганіми, вона краще зрозуміла Джессіку й пом’якшила своє ставлення до неї.
— А тепер, — сказала Джессіка жвавішим голосом, — що це за Проповідник? Учора, після цього клятого очищення, я почула тривожні повідомлення.
Ганіма стенула плечима.
— Він може бути…
— Полом?
— Так, але ми його не бачили, тож не можемо судити.
— Джавід сміється з цього поголосу, — сказала Джессіка. Ганіма завагалася, а тоді запитала:
— Ви довіряєте цьому Джавідові?
Губ Джессіки торкнулася похмура посмішка.
— Не більше, ніж ти.
— Лето каже, що Джавід сміється не з того, що слід, — зауважила Ганіма.
— Годі про сміх Джавіда, — промовила Джессіка. — Але чи й справді ви плекаєте надію, що мій син досі живий, що він повернувся у цій подобі?
— Ми кажемо, що це можливо. І Лето… — Зненацька Ганіма відчула сухість у роті, згадала страх, що стискав їй груди. Змусила себе перебороти його, розповіла про інші одкровення Лето, про його віщі сни. Джессіка хитала головою, наче почуте її ранило.