— Лето каже, що мусить знайти цього Проповідника, щоб упевнитися, — сказала Ганіма.
— Так… Звичайно. Мені не слід було від’їжджати звідси. Це було боягузтвом з мого боку.
— Чому ви себе звинувачуєте? Ви дісталися межі. Я це знаю. Лето це знає. Навіть Алія може це знати.
Джессіка приклала руки до горла, швидким рухом потерла його. Тоді сказала:
— Так, проблема Алії.
— Вона в дивний спосіб притягує Лето, — сказала Ганіма. — Тому я і допомогла вам влаштували зустріч зі мною наодинці. Він погоджується, що вона безнадійна, але постійно шукає можливості бути з нею і… вивчає її. І… це дуже тривожно. Коли я намагаюся відмовити його від цього, він засинає. Він…
— Вона дає йому наркотики?
— Ніііі. — Ганіма труснула головою. — Але він має дивне співчуття до неї. І… уві сні часто бурмоче «Джакуруту».
— Знову це! — І в пам’яті Джессіки ожило повідомлення Ґурні про змовників, викритих на летовищі.
— Інколи я боюся, що Алія хоче, аби Лето відшукав Джакуруту. А я завжди думала, що це лише легенда. Ви, звичайно, про неї знаєте.
Джессіка здригнулася.
— Жахлива історія. Жахлива.
— Що ми мусимо зробити? — спитала Ганіма. — Я боюся перешукувати всю свою пам’ять, усі свої життя.
— Гані! Я застерігаю тебе від цього. Ти не можеш ризикувати…
— Це може статися, навіть якщо я не ризикуватиму. Звідки нам знати, що насправді відбулося з Алією?
— Ні! Ти не повинна наражатися на цю… цю одержимість. — Вона вичавила з себе це слово. — Що ж, Джакуруту, так? Я послала Ґурні, аби він знайшов це місце, звичайно, якщо воно існує.
— Але як він може… Ох! Очевидно, контрабандисти.
Джессіку аж заціпило від чергового відчуття того, що Ганіма володіє іще однією здатністю — проникати у свідомість інших людей. «І мою! Як це насправді дивно, — подумала Джессіка, — що це молоде тіло могло зберігати всі спогади Пола, принаймні до моменту відокремлення Полової сперми від його минулого». Це було вторгненням у найінтимнішу частину особистості, проти якого збунтувалося щось первісне у Джессіці. Вона на мить відчула, що цілком розділяє абсолютний і непохитний вирок Бене Ґессерит: Гидь! Але ж у цій дитині була така солодкість, така готовність самопожертви заради брата, які не можна було відкинути.
«Ми — одне життя, що сягає темного минулого, — подумала Джессіка. — Ми одної крові». І приготувалася прийняти події, яким дозволили статися вони з Ґурні. «Слід відділити Лето від сестри, слід його вишколити згідно з вимогами Бене Ґессерит».
Я чую вітер, який дме в пустелі, я бачу Місяці зимової ночі, що здіймаються, наче великі кораблі в порожнечі. Складаю їм свою присягу: я буду рішучим і зроблю правління мистецтвом. Збалансую свою успадковану пам’ять і стану ідеальним сховищем реліктових спогадів. Буду відомим більше завдяки доброті, ніж завдяки знанням. Моє обличчя яснітиме в коридорах часу, доки існуватимуть люди.
Ще зовсім юною Алія Атрідка годинами вправлялася у трансі прана-бінду, намагаючись захистити свою особистість від вторгнення всіх інших. Знала причину проблеми — у січовому просторі неможливо було уникнути меланжу. Він заражав усе: їжу, воду, повітря, навіть тканину, у яку вона виплакувала свої сльози вночі. Алія дуже рано збагнула призначення січових оргій, коли плем’я пило смертну воду хробака. Під час оргії фримени вивільнялися від дедалі сильнішого тиску генетичної пам’яті та відкидали цю пам’ять. Вона бачила, що її товариші на оргіях тимчасово стають одержимими.
Для неї не існувало ні такого вивільнення, ні відкидання. Вона мала повноту свідомості задовго до народження. Разом із цією свідомістю прийшло катастрофічне розуміння її ситуації: замкнута в лоні, вона інтенсивно й неуникно входила в контакт зі всіма своїми предками та особистостями, душі яких були посмертно перенесені через тау прянощів до леді Джессіки. Ще до народження Алія мала всі знання, які вимагалися від Превелебної Матері Бене Ґессерит, і ще багато, багато від усіх інших.
У цьому знанні містилося розпізнання страшної дійсності — Гиді. Усеохопність цього знання її ослабила. Для переднародженої не існувало можливості втечі. Вона постійно, упродовж усього дитинства, змагалася з найстрахітливішими предками, тимчасово здобуваючи піррову перемогу. Знала свою особистість, але не мала імунітету від випадкового вторгнення тих, хто жив у ній своїм віддзеркаленим життям.