У призначеній для загалу історії існують ілюзії, які мусить підтримувати панівна релігія: злі люди ніколи не досягають успіху; лише хоробрі заслуговують нагороди; чесність — найкраща політика; вчинки промовляють голосніше, ніж слова; доброчесність завжди тріумфує; добрий вчинок є сам собі нагородою; кожного лихого чоловіка можна виправити; релігійні талісмани обороняють людину від одержимості демоном; лише жінки розуміють древні містерії; багатії приречені на нещастя.
— Мене звуть Мюріз, — промовив жилавий фримен.
Він сидів на камені в печері, освітленій заправленою прянощами лампою, тремке світло якої вихоплювало з пітьми вологі стіни й темні отвори виходів. З коридору за одним із цих виходів чулося крапання води, і, хоча її звуки були суттю фрименського поняття раю, шестеро зв’язаних чоловіків, які стояли навпроти Мюріза, не відчували жодного задоволення від цього ритмічного крапання. У приміщенні витав затхлий запах смерті.
З коридору вийшов юнак віком близько чотирнадцяти стандартних літ і став ліворуч від Мюріза. Оголений крис-ніж відбивав блідо-жовте світло лампи, коли юнак піднімав клинок і цілився ним у горлянку всіх зв’язаних чоловіків по черзі.
Зробивши жест у бік юнака, Мюріз сказав:
— Це мій син Ассан Тарік, який має пройти випробування мужності.
Мюріз прокашлявся й одним поглядом обвів шістьох бранців. Вони сиділи навпроти нього півколом, міцно зв’язані шнурами з меланжевого волокна, що тримали їхні ноги перехрещеними, а руки заведеними за спину. Пута закінчувалися тісною петлею на горлянці кожного. Їхні дистикости було розрізано на шиї.
Зв’язані чоловіки дивилися на Мюріза, не кліпнувши й оком. Двоє з бранців були вбрані в легкий чужинський одяг, і це свідчило про те, що вони — багаті мешканці міста Арракіна. Ці двоє мали яснішу й більш гладку шкіру, ніж їхні товариші, сухорляві обличчя та кістляві тіла яких виказували уродженців пустелі.
Мюріз теж скидався на пустельного мешканця, але його очі були ще глибше запалими, цілковито позбавленими білизни` проваллями, яких навіть не торкався блиск лампи. Його син нагадував ще не сформовану копію батька, з пласким обличчям, яке не могло повністю приховати те сум’яття, що кипіло в ньому.
— У нас, Вигнанців, є особливе випробування мужності, — промовив Мюріз. — Одного дня мій син стане суддею в Шулоху. Ми повинні знати, чи він зможе діяти так, як мусить. Наші судді не можуть забути про Джакуруту й день розпачу. Кралізек, Битва Тайфуну, живе в наших серцях.
Усе це було промовлено з рівною інтонацією ритуалу.
Один із ніжнолицих городян, навпроти Мюріза, ворухнувся і сказав:
— Ти зле чиниш, погрожуючи нам і ув’язнивши нас. Ми мирно прямували на умму.
Мюріз кивнув.
— Ви прямували на пошуки релігійного пробудження? Добре. Ви його здобудете.
— Якщо ми… — сказав ніжнолиций чоловік.
Темніший пустельний фримен поруч із ним гримнув:
— Мовчи, дурню! Це злодії води. Ті, про кого ми думали, що їх уже не існує.
— Це давня байка, — сказав ніжнолиций бранець.
— Джакуруту — це більше ніж байка, — промовив Мюріз. Ще раз вказав на свого сина. — Я представив Ассана Таріка. Я — аріфа цього місця, ваш єдиний суддя. Мого сина теж навчать викривати демонів. Давні звичаї найкращі.
— Саме тому ми й вибралися у глибоку пустелю, — запротестував ніжнолиций. — Ми вибрали старий звичай, подорожуючи в…
— З найманими провідниками, — сказав Мюріз, вказавши на темніших бранців. — Могли б ви собі купити дорогу на небеса? — Мюріз глянув на сина. — Ассане, ти готовий?
— Я довго міркував про ту ніч, коли прийшли люди й знищили наш народ, — промовив Ассан. У його голосі вчувалася неспокійна напруга. — Вони винні нам воду.
— Твій батько дає тобі шістьох із них, — сказав Мюріз. — Їхня вода — наша. Їхні тіні — твої, вони вічно будуть твоїми охоронцями. Їхні тіні стерегтимуть тебе від демонів. Будуть твоїми невільниками, коли ти перейдеш до Алам аль-Митгаль. Що ти скажеш, сину мій?
— Дякую моєму батькові, — промовив Ассан. Зробив короткий крок уперед. — Я вступаю в мужність між Вигнанцями. Ця вода — наша вода.
Юнак закінчив говорити і підійшов до бранців. Почавши зліва, хапав кожного чоловіка за волосся і встромляв йому ніж під підборіддя, дістаючи аж до мозку. Робив це вправно, щоб пролити мінімальну кількість крові. Лише один ніжнолиций городянин виявив протест, заверещавши, коли юнак ухопив його за волосся. Інші, за старим звичаєм, плювали на Ассана Таріка, кажучи цим: «Глянь, як мало я ціную свою воду, коли її забирають тварини».