Саме тоді вони вирішили остаточно. Дослівно це означало: «Будемо разом у смерті, хоча лише одне з нас повернеться, аби сповістити про це».
Тоді Ганіма підвелася, і вони разом вернулися крізь водні печаті до січі. Охоронці зривалися з місць і кланялися, коли близнята прямували до своїх покоїв. Цього ранку натовп якось інакше розступався перед ними, перезираючись із охоронцями. Самотнє чування вночі над пустелею було старим фрименським звичаєм для святих мудреців. Усі Умма практикували таке чування. Робив так Муад’Діб… і Алія. Тепер настала черга королівських близнят.
Лето помітив зміну поведінки й звернув на неї увагу Ганіми.
— Вони не знають, що ми вирішили для них, — промовила вона. — Справді не знають.
— Це вимагає найсприятливішого початку, — сказав він, далі користуючись таємною мовою.
Ганіма завагалася на мить, аби сформулювати свої думки. Тоді мовила:
— Тим часом траур за близням має бути цілковито справжнім, — аж до спорудження гробниці. Серце мусить іти слідом за сном, аж доки не настане пробудження.
У прадавній мові це було надзвичайно заплутане речення, в якому використано об’єктний займенник, відділений від інфінітива. Це був синтаксис, що дозволяв кожній групі слів вивертатися, набуваючи кількох різних значень. Усі ці значення були чіткими й доволі виразними, але й тонко між собою пов’язаними. Зокрема, вона сказала, що план Лето містить ризик смерті, неістотно, справжньої чи вдаваної. Призведе до зміни, схожої на смерть, дослівно «похоронного вбивства». І до цілості додано значення звинувачення того, хто виживе, аби сповістити: він має діяти як уцілілий. Будь-який помилковий крок звів би нанівець увесь план, а Золотий Шлях Лето перетворився б на глухий кут.
— Напрочуд тонко, — погодився Лето. Він розсунув завіси, коли вони ввійшли до власного передпокою.
Їхні слуги лише на мить відірвалися від своїх справ, коли близнята перейшли до склепінчастого переходу, що вів до приміщень, призначених для леді Джессіки.
— Ти не Озіріс, — нагадала йому Ганіма.
— Навіть не намагатимусь бути ним.
Ганіма взяла його за руку, зупиняючи.
— Алія дарсатай гавнус м’смов, — перестерегла вона.
Лето зазирнув сестрі в очі. Справді, від вчинків Алії тхнуло чимось бридким, і це мусила зауважити їхня бабуся. Він схвально усміхнувся Ганімі. Вона змішала прадавню мову із фрименським забобоном, прикликаючи так найголовнішу прикмету племені. М’смов, бридкий запах літньої ночі, був провісником смерті від рук демонів. Ізіда була демонічною богинею смерті для людей, що розмовляли цією мовою.
— Ми, Атріди, маємо репутацію сміливців і повинні її підтримати, — промовив він.
— Тож берімо те, чого потребуємо, — сказала вона.
— Або це, або ж постаньмо прохачами перед нашим же Регентством, — промовив він. — Алію це втішить.
— Але наш план… — мимоволі сказала Ганіма.
«Наш план», — подумав Лето. Вона цілковито його прийняла.
— Я вважаю наш план трудом шадуфу.
Ганіма озирнулася на передпокій, через який вони прийшли, вдихаючи густі запахи ранку з відчуттям вічного початку. Їй подобалася манера, з якою Лето користувався їхньою таємною мовою. Труд шадуфу. Це було обітницею. Він назвав їхній план рільничою роботою з тих, які називають чорними: угноювання, зрошення, поління, пересаджування, обрізка, — але з фрименським підтекстом, що водночас ця праця відбувається в Іншому Світі, де вона символізувала плекання багатства душі.
Коли вони стояли так, вагаючись, у скельному переході, Ганіма пильно вивчала свого брата. Для неї ставало дедалі очевиднішим, що він дав обітницю з подвійним значенням. Перше — це Золотий Шлях з видіння Лето та їхнього батька. Друге: вона дозволяє йому вільно панувати над творенням надзвичайно небезпечного міфу, який випливав із цього плану. Це її злякало. Чи було в його видінні щось таке, чим він не поділився з нею? Чи міг він бачити себе як потенційно обожнену постать, що веде людство до відродження — як батько, як син? Культ Муад’Діба прокис, забродив через невміле керування Алії та необмежену сваволю військового священства, що осідлало фрименську потугу. Лето прагнув регенерації.
«Він щось від мене приховує», — вирішила Ганіма.
Подумки прокрутила те, що він розповів їй про свій сон. Сон зберігав таку райдужну реальність, аж він годинами не виходив з-під його влади, наче в мареві. Він казав, що сон ніколи не міняється.
«Я на піску в яскраво-жовтому денному світлі, але сонця нема. Тоді я усвідомлюю, що сонце — це я. Моє світло сяє як Золотий Шлях. Усвідомивши це, я виходжу зі свого тіла. Обертаюся, сподіваючись побачити себе як сонце. Але я не сонце. Я — складена з палиць фігура, як на дитячому малюнку: з очей виходять зигзаги блискавок, палиці рук і ніг. У моїй лівій руці скіпетр, і це справжній скіпетр — куди детальніший у своїй реальності, ніж та нарисована фігура, яка його тримає. Скіпетр рухається, і це мене жахає. Коли він рухається, я відчуваю, що прокидаюся, але знаю, що я досі уві сні. Тоді усвідомлюю, що мою шкіру щось облягає і цей обладунок рухається разом із моєю шкірою. Я не бачу цього обладунку, але відчуваю його. Тоді мій жах розвіюється, бо цей обладунок дає мені силу десяти тисяч людей».